Завантажити

Славко не поробив ніяких іспитів, що його свідоцтва не є ніякі свідоцтва, а тільки так собі кусник паперу, записаного Славковою рукою, що він не думає братися за науку, бо не має до того покликання. Та зате тут, у Занозові, є вчителька — панна Броня Смажак, що вона вподобала собі Славка, а він її, що вже обоє дали собі слово подружитися. Усе в найбільшім порядку, не достає тільки молодятам до щастя дозволу й благословенства родичів, бо свій дозвіл Галя й зять уже дали заздалегідь. Нехай же кохані родичі спроможуться на якнайбільший поспіх та передадуть свою думку про цю справу зустне або письменно.

Першою думкою їмості по прочитанню цього листа було: "А бодай же того Юзька дідько вхопив! Саме тепер він мусив доручити пошту панотцеві!"

Їмость була зла, але на Юзька. Коли б не він, то Славко міг би оженитися тричі й панотець не дізнався би про те. А так, не знати, що діяти: чи думати про молодого там, у Занозові, чи забавляти старого тут, у Вороничах? Але нехай старий тим часом дає собі сам раду, їмость же постановила займитися долею молодого. З такою постановою справилась вийти, щоби на самоті все гаразд передумати.

— Та куди йдеш? Куди йдеш? — кричав панотець, скривився, тріпав руками й підскакував хутенько на однім місці. До знаку, як та маленька дитина, що має наглу, потайну потребу, а не може найти пригожого місця.

— Іду відповісти щось на лист, — відповіла їмость супокійне. Панотець не переставав тріпатися й кривитися:

— А я казав іти на теологію. Коли ж бо ніхто не хоче мене послухати.

— Я виджу, що ти хочеш сваритися, а я тепер на це не маю часу.

— Але-бо я казав іти на теологію! — вередував панотець без упину.

— А може, ліпше до воська, там мав би-сь кого допитуватися, як там сварять?

По цих словах їмость вийшла. Замкнулась у Славковій кімнатці, що біля кухні, їй було Славка дуже жаль. "Бідолашний! — думала їмость. — Кілько він мусив зазнати мук лиш через те, що не хотів признатися, аби не засмутити матері! Пішов у чужі сторони, як бідна сирітка, та й рятувався, як міг; кинувся на шию першій-ліпшій".

Їмость усміхнулася жалісно при цій думці. Вона знала ту панну Бронцю. Властиво, не виділа її ніколи, але чула про неї дуже багато. Броня була навчителькою таки в цім повіті, завзятуща полька. Та попри те розходилася про неї велика неслава; вона буцім мала дуже близьке, недозволене знакомство з шкільним інспектором, а те знакомство не лишилося без "живих" наслідків. Інспектора перенесено аж на Покуття, а панна Броня через півроку та й попленталася за ним. На їмостин рахунок Броня та має бути навіть старша літами від Славка.

Ах, та ляшка проклята, вона відібрала її сина! Їмость сердилася.

І що ж тут діяти? У кого поради шукати? Коби хоч було з ким розмовитися.

Їмость знає дуже добре, що незабаром панотець жалуватиметься перед нею, шукатиме в неї потіхи. Перед ким же вона пожалується, хто її потішить?

Той Дибко, той Дибко! Ба де він тепер, що з ним діється? Чи хоч жиє ще на божім світі?

Увиджається він їмості все ще таким молодим, майже як її Славко.

Ніхто її не зрозуміє. Зрозуміла би тільки Потурайчинова мати. Якби так їмость її знала, пішла би до її бідненької хатчини та й сказала б: "І мені хотять відняти сина!" Більше не говорила б ані слова. Бо їмость не має того звичаю, щоби розповідати людям усі таємниці. Отже, тепер почуває потребу хоч трошечки відкрити своє серце. Вона знає, що ніхто її не годен порадити, що вона сама мусить найти якусь раду та й таки найде її. Але ця подія, така незвичайна, так міцно доторкнулась їмостиної душі, що конче-конче треба перед кимось хоч одно-однісіньке словечко сказати.

Бо чи подумана це річ, щоб її син зав'язував собі світ із такою ляшкою, що про неї й добре слово сказати годі? А Галя та й зять також, як ті нерозумні діти.

Він собі її вподобав!

"Де ж ти міг собі її вподобати?! Ти вподобав собі її достоту так, як та бідна сирітка мусить уподобати собі службу в дворі, коли дома нема що раз укусити!"

Невже ж і коло її сина такі злидні?!

У прирівнянні до цеї примусової женячки здавались їй ті Славкові вигадані іспити такою марницею, що вона про них навіть думати не хотіла. Міряла те все своїм жіноцьким світоглядом, що "зав'язати собі світ" — це важніша справа, аніж здобути спосіб до життя.

Заки зважилася на якусь одну постанову, одяглася, взяла парасолю й пішла до Краньцовської. Вона знала, що Краньцовська була завсіди приязна до Славка, що навиділа його, через те була певна, що її слово найде в серці Краньцовської щирий відгомін.

Коли Славко оставив Краньцовську засумований, то вона догадалась доразу, що ніякі оправдання їй нічого не поможуть, що Славко таки погнівається на неї. Заки була хора, то це її дратувало, але як подужала, то була рада з того. Бо що їй найгіршого могло статися? В найгіршім разі прийшлося б їй перепрошувати його. Це ж для неї не становило нічого неприємного. А може, ще й поготів! Усякі перепросини затісняють лиш приязнь поміж загніваними, дають їм змогу

читати