Завантажити

на похороні. Ніби Сенько справляє поминки по найстаршім синові та й розповідає, який небіжчик був добрий.

— Але баба йому вповідає: "Це, — каже, — не моє діло". Аж мені легше зітхнулося. Гадаю собі: "Слава богу, що хоч ти мене не ріжеш". Та-бо він від жінки не відступає. "Будь, — каже, — хоч ти розумна, не дивися на варіята!" Аякже, варіята з мене зробив!

— От як воно на світі мається! — обізвався Павло Гаєвий.

Він говорив уже десятий раз ці слова на тім самім місці Сенькового оповідання.

— "Не дивися, — каже, — на варіята, — повторив ще раз Сенько, — бо він, — каже, — так, як не при собі. П-прийшов, — каже, — якийсь вітрогон, якийсь обірванець та й завернув їм усім голову". — "О! — к-кажу. — Пане, я це не з-зволяю говорити! М-мо-жете, — кажу, — називати мене варіятом, пияком, як, — кажу, — хочете, але на П-потурайчина, це ні! Він, — кажу, — нам очі втворив, світ нам показав..."

— Правда! — обізвалися гуртом.

— А жонца мені каже: "Не обзивайся, бо я до тебе не говорю". Та й знов до моєї: "Ти, — каже, — нагадай цему варіятові, — показує пальцем на м-мене, — що його з д-довгів не видко, а як тепер не зарятується цими грішми, та й, — каже, — п-п-п..." Ех! Смотолока! "...п-пропав, — каже, — як пес у ярмарку". Я знов з-задеревів на л-лаві. "Підійде, — гадаю собі, — б-бабу, бігме, п-підійде!" То вона, б-бідолашна, лиш те й р-робить, що як подивиться на свої д-діти, а ніби на м-мої другі, та й п-пла... пла... Ех! Смотолока, нежить такий паскудний!

— То з сльоти! — потакує Павло Гаєвий.

— Не перестає лляти! — згоджується Петро Оском'юк за лядою й, простягуючи руки вгору, позіхає на ввесь рот: — О!.. О!.. О!..

— А м-моя таки, — розповідає Сенько далі, — а моя таки (дай їй боже здоров'я) каже до жонци:

"Не хочу я, — каже, — такими грішми дороблятися". Д-довго ще її К-краньцовський мучив, а вона таки ні та й ні! П-пішов він із нічим. Але надію ще має. "Ви ще, — каже, — до ранку зм'якнете". А на другий день та йти би до міста голосувати. "Що, — кажу до баби, — лягати мені, чи як?" — "Лягай, — каже, — заки він надійде, то тебе виряджу". Ліг я, сон мене не береться. Так мене щось мулить, мулить, мулить...

— Рахувати, сколотив гадки, — піддає Гаєвий.

— Аякже! — згоджується Сенько. — Геть ісколотив! Уснув я не зараз. М-може, спав півгодини, а може, й ні. Б-будить мене м-моя. Видко, й вона не спала. "Уставай, — каже, — бо жонца вже під дверми". А то ще зовсім темно. "Тікай, — каже, — задніми дверми". Ухопив я навпомацки свиту, капелюха і ремінець та й тікаю, таки розперезаний.

При цім слові Петро Оском'юк зчервонівся, а потім посинів. Схилився під ляду, виймив газету й буцім глибоко зачитався.

— Най бог простить, підпережуся надворі. Тікаю босий у дебру — навіть хліба не було коли взяти. Гадаю собі: "Нема вже чого додому вертатися, п-піду просто до міста. Бо тут він мене найде". Іду деброю в опеньківський ліс та й усе собі гадаю: "Це не буде добре. Як він уже на мене наважив, то не дасть мені спокою, п-поїде за мною навздогін. Ліпше мені перечекати в лісі, нехай пробіжить". Зійшов я з дороги, ліг за смереку, та й наслухаю. Отут ти мене не найдеш! Чую, дур-дур-дур! Їде. 3-затаїв я в собі дух, ані писну! Як уже проїхав, п-підношусь легенько, заглядаю, куди їде. Зоряло вже, то й видко мені. П-поїхав на Підошви. "Ти туди? — гадаю собі. — Отже я на Бер-берівку! Хоч далі, але вже ти мене не найдеш!" П-приходжу до міста, сонечко зійшло, показує красна днинка. Шукаю я наших. Є, стоять купками та й обзираються, чи не надходить де жандар, бо зараз розгонить. П-питаюся, що там чувати? К-ка-жуть: "Зле! Мало наших. Ніби всі села за Сосновичем, коли ж бо виборці-хруні геть позапродували голоси. Але ще рівно маємо надію, багато з тих хрунів не поприходило". Йду я до голосування, дивлюся, при комісії сидить наш жонца. Нагадав я собі всю н-неправду, якось мені так серце с-стис-нуло... Ех, смотолока! Віддав я свій голос та й не вступаюся; став собі за дверми та й пишу, як хто голосує. Піп із Підошвів — на Шубравського, отой Василь із Берберівки, що хотів другої читальні, — на Шубравського...

— Та не бий?! — аж плеснув у долоні Павло.

— Це ще байка, — розповідає Сенько, — прийшов хрунь та й голосує. Але ж бо то почитують якогось Івана Підогнаного, а то приходить голосувати Мошко Райфур, той, що шкіри продає на малім ринку. Гей, люди! Гей, люди! Н-не знаю, чи я би тепер на таке зважився, але тоді якийсь мене такий жаль розібрав, така туга, що, гадаю собі, як смерть, то й смерть, як шибениця, то й шибениця. Виступив я перед комісією та й кажу: "Я н-не зволяю йому голосувати, це не є ніякий Іван Підогнаний, це — Мошко Райфур, я його знаю". Ей! Як схопиться той комісар, що був у нас на правиборах, та до мене: "Мовч, — каже, — хаме! Тебе хто сюди кликав?! Берцє його, -каже, -до арешту!" А жандар як із-під землі вродився. Уже мене ловить за рукав. Але пан жонца (дай йому боже здоров'я) визволив. "Най пан йому, — каже, — да спокій". А до мене: "Ти, — каже, — Сеньку, вступися геть

читати