Завантажити

очі з усеї сили, побачив перед собою Василича й вирозумів слова: "Ані руш їх до того спонукати!" Ясна річ, що мусив питатися Василича, чого він хоче від нього.

— Питаюся вас, отче-сусідо, — повторював Василич, — яким чудом ваші парохіяни виставили читальняний будинок?

Славко вже наставився відповісти намість батька. Любив розповідати про читальню, бо йому все здавалося, що й він чимало поміг при будові. Одначе, на своє превелике диво, почув відповідь панотцеву:

— Я вам зараз скажу, по обіді.

Дійсно, по обіді забрав панотець Василича до своєї канцелярії. Панотець сів на отоману, а Василич на крісло біля бюрка.

— Кажу вам, отче-сусідо, що показали-сте чудо з вороницькою читальнею. Не можемо надивуватися...

Але панотець перебив; боявся, що як Василич балакатиме ще довше, то той далекий гомін знов причепиться до панотця.

— Це пусте! — сказав панотець. — Але я вас маю вперед одну річ запитатися. Знаєте, я вже старий, мені пам'ять не служить. Ви мені раз казали... але я вже, бігме, забув, — божився панотець із таким завзятком, немовби йому Василич раз у раз перечив: "Коли ж бо брешеш, бо таки тямиш". Ви мені раз казали... котра-то найнижча ранга може носити золотий ковнір?!

Василич відповів. Тоді панотець випитувався, кілько котра ранга бере пенсії, які ранги в суді, які в старостві, при залізниці, на пошті тощо. Досить того перейшов із Василичем цілу урядничу ієрархію. Василич відповідав не надумуючись: що слина на язик принесла, бо він на тій ієрархії нічого не розумівся. Угадав, може, зо дві ранги зовсім припадково. А панотець геть усе мотав собі на ніс. Аж як уже все, що було достойне питання, випитався, тоді розсміявся зовсім так само, як та мрія крізь чорну хмару: "Гі-гі-гі!"

Потім зачав роз'яснювати Василичеві всі його промахи. Показалося, що панотець так докладно знає всі прикмети всякої якої-небудь ранги, що годі й найти другого з таким знанням. А закінчив панотець ось як свою промову:

— Видите, отче Василичу, не вгадали-сте ані одної точки!

Панотець сказав неправду, бо Василич угадав дві точки. Але панотець сказав це навмисне, а також навмисне зле роз'яснив ті дві точки, що їх Василич угадав. Панотцеві здавалося, що Василич, таке почувши, обставатиме руками й ногами, що його правда, а не панотцева. Тоді панотець дуже радо скапітулює.

"От видите, я обмахнувся, — скаже до Василича. — Ваша правда! Пам'ять мені вже не дописує, бо я старий".

Здавалося панотцеві, що Василич, зачувши такі слова, тішитиметься, як мала дитина. І панотець бажав йому зо щирого серця цеї радості. Коли ж бо до цього не прийшло. Василич зовсім не обставав за тими двома рангами, пристав мовчки на погляд панотця. Видко, спішився домів, бо вже навіть не настоював розвідатися про читальню.

Галя від'їхала з Воронич аж за три дні, в понеділок рано, розуміється, зо Славком. По дорозі мали вступити до Львова.

Там на двірці ждав уже на них Микола Радович. Високий, худощавий, жвавий панотчик. Поклонився приїжджим із шиком; схопив борзенько капелюх із голови й подержав його якийсь час на продовженні поверхності вершка голови. Він говорив хутко й багато, ніколи не забракло йому теми до розмови. Правда, ці теми були дуже різноманітні; він говорив про коні, перескакував зараз на розмову про добре пиво, а кінчив відправою за померші душі. Отже, таки не вгавав говорити. А до того, виробив собі дуже плавний спосіб оповідання, зачинав кожду нову думку від слова "а вкінці", хоч розповідав про самісінький початок.

— А вкінці, я приїхав сьогодні досвіта, бо, вкінці, виїхав учора ввечір, — розповідав панотчик. — Кажу тобі, Гальцю, яке тут добре пиво на двірці, ліпше, як у місті. А вкінці, я казав Ількові виїхати по нас аж завтра до нічного поїзду, бо тут заночуємо. Побачиш, Славку, яка в нас забава, кажу тобі... — панотчик приклав пальці до губів і цмокнув. — А вкінці, панна Броня. Ге-ге! А за тобою тут питалися мене твої товариші. Вкінці, я змовився з ними, що зійдемося вечором в реставрації. На скляночку пива, знаєш? А вкінці, каже мені панна Броня: "Купіть, отче, нові карти!" Тут усе дорожче, як у Коломиї. Вкінці, я побачив на виставі такий сам килимок, як наш. Знаєш, Гальцю?

— Єзус! Марія! Перестань уже, Микольцю, бо мене вуха болять! — перебила Галя.

Біля свого мужа вона й зіправди здавалася зовсім поважною.

Микола не збентежився анітрохи Галиною заміткою, либонь, привик уже до того. Ідучи до трамвая біля Славка, балакав Микола безустанку. При тім потирав раз у раз руки, ніби чогось тішився, ніби змерз. Розповідав Славкові, як "укінці" запивався з податковим інспектором і секретарем із ради повітової, як секретар перевернувся з кріслом, яке в них дома є пещене курятко, що само лізе до рук, як панна Броня грала тотуса з контрою й двічі повалилася тощо. Так забавлялися розмовою, що й не завважили, коли заїхали трамваєм дві секції.

Вечором дожидав Славко в реставрації товаришів і Миколу. Вже минула дев'ята година, а їх не було ще жодного. Видко, зайшли перед тим куди-інде.

читати