Завантажити

довгий мертвецький сон зимовий. Їмості здавалося, що ця берізка — її Славко.

Свіже повітря помогло їмості: вертаючи назад додому, вона вже позбулася болю голови. Але думки її нічого веселого їй не віщували. Таки треба дожидатися смерті з косою. Життя її закінчене до самого верху: нічого проти долі бунтуватися. Правда, не такі вона надії мала на Славка. Та що діяти?

"Не знати, чи є така душа на світі, якій поводиться так, як вона собі цього бажає?" — думала їмость, а легенький сум обгортав її душу.

Постановила таки сьогодні написати до дітей, що батько згоджується, нехай означають час шлюбу, коли новоженцям буде догідно.

"Пропало; іди, Славку, межи люди! Чому ти маєш бути ліпший як другі? Ах, які ж ті мужчини всі ні до чого!"

Так роздумувала їмость і нараз побачила перед собою Дибка, молодого, в тих літах, що Славко.

Виділа докладно лишень його обличчя, решта ж його статі ховалася в тумані. А обличчя неначе в святця: кругом нього горить проміння веселкою. Їмость протерла очі рукою.

— Ах, це ти, небого?

Стерла з повіків сльозу, що мінилася проти сонця красками веселки. З нею разом стерла їмость із свого серця всі спомини про Дибка. Знала, що він їй уже ніколи не нагадається. Чи він досі жив — про це байдуже, сьогодні ж він умер для їмості. Старе її серце не потребуватиме ні від кого ніякої розради.

Стояла біля тих вузьких загонів мужицького жита. Густе воно, як щітка, їмость дивувалася дивним дивом. І як вона цього перше не помітила? Адже це мужицьке жито та зродило через ніч ягоди. На кождім листочку, але що називається на кождім, на кождісінькім, на самім кінчику, по ягідці. Та ще й які ягоди? Голубі-голубі, одна в одну. Голубі, як небо, ще кращі від неба. Бо та голуба краска жиє, світить голубими вогниками. Аж за очі ловить, аж скобоче в очі. Не таке яскраве небо, не такі яскраві зірки нічної пори на нім.

А ось одна ягідка горить. Горить полумінню. Червоним світлом, рожевим, жовтим, синім, голубим. Розлилася в тім світлі, не пізнаєш, де кінчиться ягідка, де починається полумінь.

За нею займилася друга, а там третя. Якийсь невидний палій робить пожежу між ними, й вони перекидаються в найкраще каміння. Нема йому назви, ані ціни нема. За ніякі скарби світу не купити їх.

А он-он поміж листочками... Їмость аж налякалася. Там видно зорю, як вона хитається між небом і землею. Як піднесеться до неба, то світить голубим світлом, як же спуститься на землю, то горить усілякими красками. Це падуча зірка. Небо не хоче її задержати, та-бо й земля не приймає. Тож паде вона вдолину й піднімається вгору. Раз у раз.

Відкіля ж вони взялися тут, ті ягоди? Ніде їх тут не було, лиш роса на їх місці. Вони стояли в боднях у божій коморі, там, на небесах.

Ніщо інше, лиш, певне, якесь непосидюще та збиточне янголятко не мало інакшої роботи та закралося до божої комори. Понабирало тих ягідок повнісінькі пазушки. Злинуло нічної пори понад мужицькі жита та й ну ж шкоду робити, розсівати та розкидати ті ягоди повними пригорщами. Аби шкода була. Сіє... сіє... сіє!

Навмисне... на збитки... навмисне!

Мало ж воно велику втіху з такої забави.

Але за радощами поступає слід у слід сум і гризота.

Ой, чи не виб'ють же в небі те янголятко порядно за таку пустоту?! За те, що змарнувало тілько добра, порозкидавши його поміж мужиків!

1910-1911

читати