Завантажити

напоїмо, запросимо...

Микольцьо став вичисляти всіх знакомих і про кождого розповідав, що він робитиме, як уп'ється.

— Єзус! Марія! Кінчи вже, Микольцю, бо мене вуха болять. Кажи "многая літа" та й досьць з них!

— Многая літа! — закінчив Микольцьо, вволяючи Галину волю.

Бронця ж поїхала на другий день до міста сповістити інспектора, що все склалося гаразд.

А їмость приїхала додому з полудня. Застала панотця, що злагодився вийти в село.

— Знаєш? Із Славком не так зле, як здавалося.

Панотець стояв з капелюхом у руках і майже підніс одну ногу, аби зачати похід. Та як почув їмостині слова, то зупинився:

— Не відміняють штемплів, я вже розвідувався.

— Дай уже спокій з тими штемплями. Коби лиш стілько шкоди.

Панотець приступився ближче до їмості та й шептав до неї:

— Кажу тобі, стидаюся показати пастухові на очі. Бігме, стидаюся! Обходжу його, втікаю перед ним.

Нагадав собі, що має пильну орудку та й налякався.

— Ой! Та то тепер днина — година. А я так не маю часу, так не маю часу!

Таки вибіг із хати. Подріботав борзенько просто в поле. Там орав Неважук під жито. Припізнився, сльота не дала в пору зробити. А то ще й барабуля не викопана. Неважук підгонив коні: "Гайда! Нема коли спочивати, праця пропадає".

А панотець підбігав за плугом, як лошак! То з цього боку, то з того. Спотикався по борознах та розплугах, а все випитувався в Неважука про військові звичаї. Неважук кидав у відповідь по слову, не зупиняючись у роботі ані на хвильку. Нехай панотець вибачають, бо час уже пізній.

— Як? Як? — перепитував панотець. — Бога?

— Та так. Такий якийсь нарід поганий, серби, чи кровати, чи мара їх знає, то кленуть у господа бога так, як ми в матір. А з них найбільше при воську майорів та оберштів... В'йо, маленькі, нема коли спочивати.

Скоро панотець зміркував, що Неважук уже досить нарозповідався, а сонечко ще не заходить, то брався Неважукові віддячити. Розповідав йому, як давно били в школі. Кождий школяр мусив говорити в школі й поза школою по-німецьки. Як же котрого зловили на тім, що говорить інакше, зараз йому шпрахцайхен (таку табличку) в руки. Тепер бігай із тою табличкою доти, аж доки не пощаститься спіймати другого такого, що не хоче по-німецьки балакати. Приходиться на другий день у школі: ану, в котрого, хлопці, шпрахцайхен? Зараз його на лавку: лягай! Б'ють.

— Такий нарід битий! — дивується Неважук.

Але те оповідання не йшло панотцеві гладко. Він зупинявся, припочивав, віддихувався. А все через те, що не здужав так хутко скакати по борознах за плугом. Застарий уже на лошака.

Їмость знала, що їй прийдеться ще потішити панотця за його сором перед пастухом. Така вже її доля. Нагадала собі, як її перших двоє дітей умерло, то й тоді вона мусила панотця потішити, хоч один бог знає, як вона тоді сама потребувала потіхи. Та нічого було їй діяти. Панотець причепився й товк усе одної й тої самої, що йому жаль, він не може собі ради дати. Ані їсти, ані спати не годен. Доти товк, доти її ссав, аж доки вона його не потішила. Отаке ж саме буде тепер із тим соромом перед пастухом. Погане, дуже погане таке життя!

Їмость почулася одним одна на цілім широкім світі. Сама-самісінька. Бо й до Краньцовської їй тепер годі вказатися. Що ж вона Краньцовській скаже? Чи не ліпше було дійсно забрати Славка додому? Коли йому треба матері, то нехай буде під опікою рідної матері. Нехай їмості здається, що він каліка, що не годен на себе заробити, що треба його вдержувати до самої смерті. Як же ж воно можна так покинути сина на поталу невідомій долі?! Адже тут пустка, навкруги пустка. Є люди, але ані однісінької живої душі. Був одним один Славко та й не осталося по нім ані сліду! Що ж їй тепер діяти? Невже прийдеться сидіти заложивши руки, так дожидати смерті з косою? Нема ж і надії ні на що інше.

З такими думками лягла їмость спати. Отже не вснула ані на волос. Утік сон за ліси, за гори. Збудив натомість у думках їмості всі спомини пережитого й перебутого. Не зазнала спочинку, але напитала собі тою неспаною нічкою болю голови.

На другий день рано вийшла їмость на свіже повітря, — чи не перестане від того боліти голова. Надворі стояла тиха, осіння погода. Небо чисте, ані однісінької хмарки. Сонце зійшло ясне, наче викупалося в росі. Та й роси ж тої, роси! Немов проїдала їмостині черевики та гризла ноги. Аж холодом проймало.

Попри вузькі загінці мужицького жита пішла їмость аж до лісу. Чатиння встелило пісок густо-густо. Отже на соснах ані знаку від того; вони зеленіють так, як зеленіли літом. Аж ось в однім місці встелена земля пожовклим листям. Відки його тільки? Їмость підглядала, перебирала очима дерево за деревом. Он-он стоїть берізка. Сама-одна поміж стільки соснами. Тоненька вона та марна, але висока, як і всі дерева навкруги неї. Зняла вгору безлисті гіллячки, бідна сирітка поміж чужим народом. Доки зеленіла широким листям, то ніхто її не назирав. Аж тепер її побачили, як постелила свій лист кругом себе по землі, а сама заціпеніла на

читати