Завантажити

(Пол.)). Адже чуєш, як вона тебе хвалить! — крикнула Галя. Але Славко потермосив кріслом і гладив поруччя від крісла так міцно, аж воно засвистало.

— Мені вистачить, як пан Славко щось доброго про мене подумає, — сказала Броня, взяла його руку з поруччя й притиснула її на хвильку до свого лиця. — І, власне, це його добре серце може йому зашкодити. Бо пан Славко, опріч жінки, потребує щирого приятеля. Потребує такої людини з досвідом, щоби любила його й опікувалася ним не тільки як жінка, але також як рідна мати. Чи вдасть любити так пана Славка панночка молода, що, опріч забави, ще нічого в житті не мала нагоди навчитися, панночка, що потребує ще сама проводу й опіки, то за це не можу ручити.

Їмость трохи не притакнула Брониній промові. Ці слова неначе були вичитані з серця їмостиного. Але Краньцовська... Краньцовська... Адже це жінка постороння. Що би їй залежало на тім, чи Славко побереться з Бронею, чи ні? Та й вона знає докладно Броню. Отже-таки нічого доброго про неї не сказала. А радше... радше... тільки як їмості промовити це слово до Броні? Завдати їй такий біль, коли вона так Славка пізнала й так його любить!

— А тримайся, хлопче, тримайся!

Це промовив Микольцьо. Стояв у дверях і махав кулаком на Славка. Галя схопилася, зловила свого чоловіка за рамена і випровадила до другої хати.

— Прошу тебе, вступися! Ідзь до дзєцка!' (Іди до дитини! (Пол.))

Зачинила за ним двері й защіпила на гачок.

— Прошу говорити, — обізвалася до їмості. — Уже тепер не прийде. А то непосидющий: хвількі не може витршимаць!

Коли б Галя не була промовила "прошу говорити", то хто знає, чи їмость була би так хутко зважилася на слово. А так Галина принука заставила їмость обізватися не надумуючись. Коли ж уже раз зачала говорити, то мусила кінчити, хоч це їй було дуже немило. Воліла би була здержатися до завтра з цею мовою.

— Я ще одну річ мала вас, панно Броню, запитатися. Знаєте, панно Броню, в таких справах не можна забавлятися в ніякі таємниці, треба вивести все на чисту воду. Для того не погнівайтеся, коли моє питання буде для вас трохи неприємне. Я не маю наміру нікого ображати, але ви самі, панно Броню, мусите признати, що я, як мати, маю попросту обов'язок розвідатися про все. Я чула, не знаю кілько в тім правди... але чи Славко, пані, знає за ваше попереднє життя?

Броня трохи зчервонілася й спустила очі вдолину. Але лиш на одну хвилину. Потім знову піднесла очі на їмость і дивилася на неї зовсім спокійно. Тепер же їмость не могла витерпіти її погляду й відвернула трохи голову набік.

— Я це розумію, пані добродійко, що вашим обов'язком є про все розвідатися, — говорила Броня спокійно, а все-таки далеко тихше, як перед тим. Буцім боялася, щоби хто з сусідньої кімнати не підслухав їх розмови. — І так само, як перед паном Славком я не робила ніякої таємниці з мого попереднього життя, так не думаю робити таємниці перед панею добродійкою. Я висповідалася зі всього перед паном Славком, і він мені простив мої гріхи. Не хочу себе виправдувати; може бути, що я провинилася, але я тоді жила в таких обставинах, що годі мені було інакше поступити. Я, прошу пані добродійко, кругла сирота, я лишилася змалечку без ніякої опіки, мусила розуму набиратися сама своїми силами. А надто, прошу пані, я була би стратила хліб, коли б була зважилася супротивитися підмові. Та кілько я була причасна до того гріха, це мені тут не подобає казати — це занадто речі інтимні, — однако ж я все розповіла панові Славкові, й нехай він тут засвідчить, чи мій поневільний поступок кидає зле світло на мій характер.

Зупинилася на хвильку, ніби дожидаючи Славкового слова, її очі над усяке сподівання закліпали, а вона їх витирала хустинкою. Отже Славко мовчав. Він чув від неї страшну історію про те, як шкільний інспектор її знасилував, один-однісінький раз, як вона потім думала собі смерть заподіяти, як налагодила собі трійла з сірників, але скляночка з отрутою розбилася, й нічого з того не вийшло. Як потім хотіла віддати під суд того ж інспектора, але їй загрозили втратою вчительства. Чув це все Славко від неї та, може, й вірив. Отже тепер не здогадався промовити за нею хоч одно слово. Не здогадався сказати матері, що він, довідавшися від Броні про ті інтимні гріхи, простив їй, бо переконався, що вона неповинна.

"Та й йолоп же ти!" — подумала Броня й говорила далі.

— Я вчителювала на селі, сама-самісінька, молода дівчина, без досвіду, без ніякої оборони. А він, мій ворог лютий, узявся мене підмовляти. Коли ж я на це не хотіла пристати ніяким світом, то він послужився своєю фізичною силою, щоби мене зломити. Я хотіла віддати його до криміналу, але що ж би з того було вийшло? Що сталося вже, вернутися не могло. Я була б стратила посаду, а він — хто знає, чи не викрутився б якось. Так маю хоч тілько з того, що той тяжкий ворог мій боїться мене та все зробить для мене, що забажаю. І коли би тепер пан Славко був готовий виконати свою постанову й обняти посаду урядника при касі, то я би кождої хвилі була іменована

читати