Завантажити

кличуть!

XII

Було вже з полудня, коли їмость доїздила до перестанку Занозова. Сльота припинилася, небо прочистилося, лиш час до часу налітали ще хмари невеличкі й розливалися по землі рясним дощем. Ніби викапували вже останки небесної води на землю, хоч вона мала вже тої води аж поза вуха. Та не лиш земля, але здавалося, що й сонце від цеї сльоти та промокло наскрізь; геть затеряло свою силу і вряди-годи завмирало. Як тільки небо прочиститься, то воно світить і гріє. Як же заступить його найменша хмарка, ого, вже завмерло. Студений вітрець потягає, настає холод, неначеби там не лишилось ані знаку з теплого сонечка. Отак завмирає ранньої весни бджола в тіні. Летить вона проти сонця, бринить весело, як же залетить у тінь, дивись, уже закостеніла. Сяде на листок та й труп бездиханний.

На перестанку зліз із їмостю якийсь жид, гарно одягнений, з чорною бородою, з підстриженими пейсами. До нього причепився молодий парубок, загорнений у кожусі, а верх кожуха чорний сардак. Сардак був так туго натягнений на кожух, що на плечах морщився, а рукави відставали на боки й не могли в ліктях згинатися. Парубок із батогом підбігав за жидом і приповідав:

— А чи не з Вороничів?

— Ні! — відповів жид, не обзираючись.

— А може, таки з Вороничів? — допитувався парубок. — Бо тут фіра на вас чекає.

— Я маю свою фіру, дай мені спокій!

Парубок став і оглядався заклопотано на всі боки. Їмость догадалася, що це буде фірман від Галі.

— Я з Воронич.

Парубок поглянув на неї й усміхнувся. Він був у баранковій шапці, насуненій аж на брови.

— Може бути?! — сказав таким голосом, що треба було догадуватися, що "може бути", а "може й не бути".

Але поїзд рушив, а парубок знявся на пальці, натягнув шию й заглядав до кождого воза. Створив рот і з якимось острахом водив очима за пробігаючими возами.

— Та чого ти ще стоїш? Не віриш мені?

Парубок відповів аж тоді, як поперед його очі промайнув послідній віз:

— Ну, а панотець же де?

— Видиш, що нема.

— Шкода! — сказав парубок і, очевидно, хотів ударитися руками об поли, але не досяг, бо рукави не пускали. — А ми всю надію мали.

— Та хто ми?

— Люди в селі. Хотіли видіти панотця з таких далеких сторін.

— Чого ж ти хотів від жида?

Парубок знов поглянув цікаво на їмость і всміхнувся:

— Я гадав, що це буде панотець.

— Тобі що таке? Та з бородою панотець? — дивувалась їмость.

— А чому ж би ні? З таких далеких сторін. Ось Буковина під боком, а відти приїздять до міста на ярмарок попи такі бородаті, аж ну!

Приглядався їмості цікаво й усміхався. Так і видко було, що він би дуже радо побалакав собі з їмостю.

— А ти не витріщайся, але забирай пакунки.

Коли парубок завважив, що їмость оглядає здивовано віз, то обізвався:

— А в нас є повуз, лиш тепер нема й гадки ним їхати. Коні би не витягли, таке болото. Ще найлегше би їхати саньми, бо санка не поринає так у болоті. Коли ж бо тут коло колії та не знати якого лиха понасипали каміння. Так попсували дорогу, що не дай господи! У сухе не поїдеш, бо камінь стирчить, як кінські голови, а випаде сльота, то дивися, а дорога перевернулася: болото зверху, камінь насподі. Дорога ніби гладка, а возом крутить, аж скрипить. Але то байка, коби добитися до гостинця, там за гостинцем то вже дорога наша, камінчика нема й на лік. Та най їмость сідають!

Їмость оглядала віз і не знала, з котрого боку вилізати на нього. Це була маленька дерев'яна скринька на чотирьох колесах, а приступу до неї не було нікуди.

— Осюди спереду, — показував парубок. — Най їмость зіпруться на коня.

— Так же?!

Дорога дійсно перевернулася. Зверхи чорне болото, густе, лиш там, де повинна бути колія, виднілися дві смуги рідкого, розробленого водою болота. Зате насподі, закриті від людського ока, чатували каменюки на колеса й підкидали їх угору. Коні спотикалися, віз скрипів, колеса гримали, а болото шуміло.

"То це той „інни сьвят"? Та й поганий же він!" — думала собі їмость, нагадуючи Галині похвали на Занозів, їмость не привикла до таких доріг. Бачила досі лиш піскові дороги й гостинці. На пісках же сльота не псує так доріг. Хіба що місцями змиває пісок та лишає водяні калабані, але зрештою пісок від дощу стає тугіший, а через те дорога твердша.

— А мені Ілько, — хвалився парубок.

Обернувся лицем до їмості, а плечима до коней та й не міг здержатися від сміху. Його дуже кортіло побалакати з їмостю з таких далеких сторін. Він стільки наслухався від Гандзі про бойків, що хотів доочне переконатися, чи те все правда, що вона розповідала.

— Хоч ти Ілько, та дивися до коней, бо ще заїдеш у рів.

— Е, ні! Вони додому йдуть просто, — відповів Ілько, але все-таки подивився на коні. Потім подумав хвильку та й говорив далі:

— А панич хотіли їхати зо мною по їмость, та й потому обрадилися.

Думав, що нею звісткою спонукає їмость, аби з ним розмовляла. Але їмость подумала собі тільки: "Бідний, боявся матері!"-та й мовчала, їй зробилося жаль Славка, й вона

читати