Завантажити

— Я вам зараз подам факт, пане добродію. Я вам даю свяще-ни-че слово честі, що Потурайчин, пане добродію, масохіст! — виговорював слово "священиче" складами й дивився при тім на Вишневичку. — Ви знаєте, пане добродію, що значить офіцерське слово честі?! А я вам даю ще більше, бо свяще-ни-че слово честі. Ось вам факт!

Із цими послідніми словами обернувся знов до Василича. Подав голову назад і водив грізно очима кругом себе, буцім говорив: "Дивіться, який я тепер! Чи пізнали б ви в мені колишнього Тріщина?!" Відколи став клерикалом, почував у собі велику переміну і страшний контраст до колишнього Тріщина. Він був сином міщанина-шевця з маленького містечка близько Львова. Уже в вищій гімназії, маючи дев'ятнадцять літ, жебрав по вчителях доброї ноти. Коли ж це не помагало, то спроваджував батька, матір і криву тітку, забув ще закликати старця з-під церкви. Але якби в гімназії було дев'ять класів, а не вісім, то був би собі нагадав і того старця. Це товариство вижидало в сінях зі спущеними додолу головами, трусилося попід стіни та мліло за найменшим стуком. Коли ж показувався вчитель, то це товариство припадало чолами трохи не до самої долівки й благало для молодого Тріщина доброї ноти.

— Адже ж він може бути шевцем, так, як ось ви, — говорив нападений.

— Нужда, прошу ясного пана, — відповідав старий Тріщин і хапав рукою нападеного за черевик. — У нас уже що хата, то швець!

— Та-бо він нічого не вміє та й не годен уже навчитися.

Тоді крива тета показувала пальцем на старого Тріщина.

— Воріг, прошу ясного пана, бив його правилом у тім'я та й геть затуманив дитину! От, проше подивитися!

Тепер обі жінки хапали молодого Тріщина за голову, нахиляли її й пригортали гирю:

— От які поробив пліші, так, гейби пархи з'їли!

І молодий Тріщин не вступився з гімназії. Ще й на теології не покидала його жебрацька натура. Аж нараз — появилися "масохісти". Тоді Тріщин порозумів, що значить офіцерське, а що священиче слово честі. Почував свою гідність, бо зрозумів, що найбільша умілість і найбільша заслуга це — нищити радикалів, лібералів, масонів, атеїстів, одним словом — "масохістів"!

При цій суперечці всі тримали в душі сторону Вишневички проти Тріщина, лиш Галя ні. Вона зразу була також за Вишневичкою, одначе перекинулася на противний бік, як лиш почула, що Василич обстоює за Вишневичкою. Так його зненавиділа за той жарт з її живота, що переносила ту ненависть на всякого, хто мав яку-небудь причину бути прихильний Василичеві. Сама вона не здогадувалася про це. Навпаки, їй здавалося, що це Вишневичка провинилася своїм поведенням.

"Нащо вона так багато говорить? Навмисне, аби нікого не припустити до слова, аби всі лиш її слухали", — думала Галя, наслідуючи мимохіть свого батька. "На цо би-м так дужо гадала? (Навіщо б я стільки балакала? (Пол.)). Її чоловік такий... такий „ангенем" (Приємний (Нім.)), такий якийсь чемний, такий „анштендінг" (Порядний (Нім.)), а в неї рот „ходзі як на коловротку"!" (Ходить, як веретено (Пол.)).

Хоч Вишневичка не злякалася священичого слова честі, а все-таки здавалось їй, що Тріщин її поконав. Але вона вірила в свою справу. Була певна, що всі би за нею обстали, якби так не боялися Тріщина. Бо про нього ходили глухі вісті, що він донощик. Для того Вишневичка обернулася за підмогою до світського інтелігента, до Славка:

— А що ж ви, пане Славку, мовчите? Я думаю, що ви також радикал?

Славко зам'явся. Подумав тільки: "Я... я безіспитенко", — і не знав, що відповісти.

Їмость поглянула на Вишневичку з великою вдякою, а на Славка з любов'ю. Коли ж помітила, що Славко не може здобутися на відповідь, то поспішила його зосмілити:

— Радикал — нічого злого!

— Та так, — сказав Славко, але не можна було догадатися, чи він потверджує слова їмостині, чи Вишневички.

— Ви повинні, — говорила Вишневичка, — ви повинні, пане Славку, відвідати також свого товариша. Як хочете, то їдьте нині зо мною та підем обоє.

Славко поглянув переляканими очима на матір, а потім на сестру. Просив у них помочі й порятунку. Обидві поспішили на поміч. На самий перед мати.

— Та чому? Можна! — відповіла-таки їмость намість Славка, бо не знала, як йому піддати цю відповідь, щоби він її порозумів.

А Галя також відповіла намість Славка:

— Ой ні! Бо він мусить завтра їхати зо мною до Львова.

Галя й не думала від'їздити завтра, але сказала так, аби лиш наперекір Вишневичці.

Славко ще дужче перелякався, бо не знав, кого має слухати. Чи по Галинім голосі, чи, може, інстинктом, досить того, що Вишневичка догадалася, для чого Галя сказала за від'їзд до Львова. Її це вкололо. Отже, до Галі нічого не казала, обізвалася тільки до Славка трохи з легким докором:

— Та як вам треба так хутко до Львова, то певне, що не можете зо мною їхати.

Галя порозуміла той докір. Але вона також не обзивалася до Вишневички, лиш вибрала собі за посередника іншу особу. Нахилилася трохи над столом, щоби попри Славка побачити отця Тріщина. Побачила його в цілій красоті.

читати