Завантажити

він за один. Прошу! — і повів його до своєї канцелярії.

Очевидно, про Сенька не було розмови. Проте ж, однако, комісар міг сказати собі з чистим сумлінням, що задармо не обідав.

Заки випустив панотець комісара на волю, то за той час устиг Іван погодити Пазю з Петром Оском'юком. Іван був також того переконання, що Пазя дуже тяжко зневажила Петра. А де ж це подумана річ, аби пустити таку неславу про чоловіка, що він та гонив корову розперезаний?! Здавалось Іванові, що за розпуск таких вістей та жде Пазю вічний кримінал.

— Не гадай собі, що це мала справа! — говорив до Пазі. — Ти скалічила тим чоловіка навіки. Будеш видіти, що його тепер прозиватимуть у селі Розперезаним. Воно на тобі зачнеться, а за тобою ще не один ускочить до арешту.

— Я не брехала, панотець посвідчить, — пробувала боронитися Пазя. Але Йван її спинив:

— Спам'ятайся, дурна! А хто ж би таку "кальму" кидав на чоловіка?! Що ж він кому винен? Та я би сам не свідчив за тобою в такім ділі, не то панотець!

Не так легко вдалось Іванові задобрити Петра. Треба було аж помочі війта та й Павла Гаєвого. І це не набагато здалося б, якби так Петро не лякався, що зробить собі ворога з Івана, коли з Пазею не погодиться. Заплатила Пазя грішми Петрові, ще й могорич поставила на перепросини.

Отже-таки два хлопчики, йдучи на другий день до крамниці, питалися дівчинки, що вертала відти:

А вже є Розперезаний у крамниці?

X

Славко ще довго розмірковував про самогубство. І це була його одинока потіха. Бо як тільки зачали занадто його непокоїти думки, як тільки почув над вухами те влізливе, докучне гудіння — "невільник, невільник!", то зараз шептав: "Отже страчуся так, як Гринько!" Хоч сам у це не вірив, то те "щось", що гуділо йому над вухами, мабуть, вірило, бо в ту ж мить лишало його в супокою.

Ще заєдно порпав ямку, ще заєдно ходив по другім сніданку на прохід. Але вже не під лубин; його приорав недавно мужик під жито. Ходив Славко до того лісу, що ріс зараз за лубином. Там також була дебра. Над нею сідав під смереку й курив безперестанку.

Аж одного дня повиділось йому, що він блудив над якоюсь бездонною пропастю. Уже мав ось-ось хибнутись і впасти в безодню коміть головою, але якісь невидимі руки схопили його в саму пору й віднесли в безпечне місце.

Таке видіння навіяло на нього письмо від сестри Галі Радович. Вона писала до родичів, що приїде з маленькою дочкою до Воронич на храм, що припадав на другу богородицю. В письмі приписувала, що забере з собою Славка, бо він пеститься при родичах і не думає поважно вступити вже раз до якогось уряду. Вона ж із своїм мужем постарається вже спонукати Славка до якоїсь крайньої постанови. Натякала також, що в них є ширші знакомства в жіночім товаристві. Тож не без того, аби таке знакомство не вийшло на користь Славкові.

Це письмо було тими невидимими руками, що винесли Славка на безпечне місце. Безоднею ж була зневіра в забобон. Адже він міг Славка знищити на нінащо. Вже за саме те, що Славко йому наперекір веселився, то забобон піддав йому самовбійчі думки. Що ж би було сталось, якби Славко провокував його безперестанку далі?! Тоді забобон міг йому таки дійсно підкинути який мотуз та висадити на сосну! А Славко ще й хулив. Лячно й подумати! Та минулося. Добре, що на тім стало!

Тепер Славко відітхнув легше. Менше з тим, як він викрутиться перед швагром і сестрою, досить того, що спасся перед родичами. Має спокій аж до храму, а потім... потім забобон уже скаже. Славко вірував у нього ще твердше, аніж перед тим. Ще й те йому додавало духу, що він сам-один додумався до того забобону. Ніхто його на цю дорогу не справляв, ніхто не натякав йому навіть на щось подібного, він сам своїм життєвим досвідом прийшов на таку думку. Досі не признавався Славко з тим забобоном нікому лиш через те, аби з нього не сміялися. Тепер же не признався б нікому також і з тої причини, що ця думка — його виключна власність. Дорожився з нею, бо здобув її таким тяжким трудом, такими страшними душевними муками. Хвалив собі Славко колишню свою постанову, щоби не переноситися до Львова, але сидіти на селі. Там, у гаморі, не мав би був нагоди розслідити докладно природу свого забобону. А тут, у тишині, не заважало йому ніщо посвятити свої духовні сили на відкриття такої філософічної теорії, що має завсіди в щоденнім житті практичне пристосування. Правда, Славко ще мав у гімназії неясне передчуття цеї теорії. Не раз навіть при веселій забаві з товаришами приходило йому на думку, що за цю веселість відпокутує на другий день у класі злою нотою. Але все-таки не був цього певний і через те не розслідував, чи його передчуття справджувалося. Аж сільська тишина дозволила Славкові згуртувати всі думки й попасти на добру дорогу.

Тепер ясно бачив, якими гарними, якими чудовими прикметами величається сільське життя. Харч здоровий, спання — вволю, а духовні сили буяють! Славко почував, що вернулася б його душевна рівновага, якби не одно. Якби не думка про Краньцовську. Він лютився на зрадницю! Не раз йому

читати