Завантажити

своєю головою та й:

"Добрий день, — каже, — пане комісаржу!"

"Та чого хочеш від мене?"

"Нічого! Я лиш кажу: добрий день. Поздоровляю пана комісаржа!"

"Дай же мені спокій, я ще з міста не втікаю, ще віддам!"

"Ну-ну! А коли то буде?"

Ех! Москаля б на них! А там, у Росії, не лише жиди на короткім уздечку, але, зачувати, що урядник бере з кого хоче та й страху не має. Комісар не боявся говорити при русинах про москаля. Йому здавалося, що вони всі ждуть на нього, як жиди на месію. У старостві ж поміж собою лаяли русинів москалями.

По обіді взяв панотець комісара на допит. Щоби добитися докладніших відповідей, прикидався панотець, буцім він нічого не знає й не розуміє. Хвалився, що Славко має три правничі іспити, та й питався комісара, чи Славка би прийняли з такими студіями до староства.

— Та певне, що би приймили, — відповів комісар.

— Приймили би? — буцім не вірив панотець.

— А приймили би!

Тоді панотець обертався до їмості й повторював комісарову відповідь:

— Приймили би!

Та й сміявся, як мала дитина, коли на неї цмокнути.

— А чим він міг би бути? — знов допитувався комісара.

— Та міг би бути й старостою.

— І старостою міг би бути? — буцім не вірив панотець.

— Та міг би, — відповів комісар трохи несміливо, бо він по правді не знав, яких кваліфікацій вимагається від вищих урядників.

Панотець не збентежився несміливою відповіддю. Обернувся знов до їмості.

— Міг би бути й старостою! — передав комісарову відповідь, але зовсім сміливим голосом. Сміявся щиріше, як перше.

— А чи дослужився би золотого ковніра?

— Та, певне, що так.

Панотець аж якось наче свиснув горлом, так тоненько й раптово зареготався.

— Дослужився би? — буцім не вірив.

— Певне.

Панотець обернувся до їмості й, передаючи комісарову відповідь, реготався за кождим словом:

— Кажуть... ха-ха-ха... що дослужився би... ха-ха-ха... золотого ковніра... ха-ха-ха!

Нараз... немовби крісло попекло панотця, так хутко зірвався з нього. Ухопив комісарську шапку й побіг із нею до Славка:

— Ану, вбери, Славку, навмисне, як тобі буде?

Це була давня мрія панотця побачити Славка в урядничих відзнаках. Показував би його тоді Василькові й лякав би: "А диви! Зараз замкне до арешту!"

Славко засоромився й похилився перед шапкою набік, їмость же доторкнулася пальцем до свого чола й обізвалася потиху:

— Уже?.. От ліпше сядь!

Панотець сів і з глибини своєї душі промовив:

— Йому цього треба. Нехай привикає! — Потім говорив до комісара: - А таким, як ви, міг би бути?

Тепер прийшла черга на комісара засоромитися.

— Та я... що я? — м'явся комісар. — Я не правник. Я канцелярійний урядник. Адже панотець знають.

— Я ніщо не знаю, — сказав панотець і намагався прибрати якнайдурнішу міну: витріщив очі й роззявив рот, буцім хотів сказати: "Ти не дивися на те, що я панотець, але роз'яснюй мені так, як останньому йолопові!"

Отже комісар не роз'яснював. Або не розумів панотцевої міни, або було йому занадто моторошно говорити про таку справу. Та панотець умів змусити до розмови. Узявся на такий більше-менше спосіб, як із Пазею. Буцім зажурився та й таки направду свиснув уже тепер губами.

— Фть! А я всю надію мав. То, кажете, що не може бути таким, як ви?!

Комісар далі соромився, отже відповісти вже мусив:

— Та де ж я так кажу? Пан Славко може бути старшим від мене!

— Старшим від вас? — дивувався панотець.

— Певне!

Панотець знов обернувся жваво до їмості й пояснив комісарові слова:

— Кажуть, що Славко може бути старшим від них.

Комісар, очевидно, хотів збутися цих допитів. Старався завернути розмову на інший бік; запитався панотця, що це за чоловік Сенько Грицишин, бо його вибрали виборцем. Але панотець не знав молодих мужиків. Тямив тільки старших, а з них уже більша половина повмирала. Зрештою, не мав охоти пригадувати собі.

— Я його не знаю. Певно, якийсь вороницький злодій!

-Та де злодій?!— забувся комісар. -Я його питаюся, чи буде голосувати на Шубравського, а він мені повідає, що ще не знати. — Потім говорив, ніби сам до себе: — Та що це мене обходить? Краньцовський заручив, що відси кождий добрий.

Попри панотцеві вуха прошуміли комісарові слова, як вітер мимо сухе дерево.

— Як не вірите, то я вам покажу Славкові свідоцтва.

— Та чому не вірю? — просився комісар.

— Я вам покажу навмисне, для переконання. — Панотець любив послугуватися словом "навмисне", як лиш воно хоч трішечки було придатне. Схопився з крісла й справився йти по свідоцтва, їмость змилувалася над комісаром і прийшла йому з підмогою:

— Та дай панові спокій! Може, вони потребують уже від'їздити?

— Мені вже таки час, — сказав комісар і подивився на годинник.

Панотець подумав собі, що це недобре, коли їмость боронить комісара.

— Прошу зо мною на хвильку до канцелярії! — сказав до нього. Коли ж завважив, що комісар вагається, то ще прикинув: — Я вам розповім про Сенька Грицишиного; тепер я собі нагадав, що

читати