Завантажити

навістить щороку.

Йому вірили та й намовляли війта, щоби заборонив ховати в селі. Війт також був за тим, але оглядався, що жандар скаже. Коли ж довідався, що після закону Гринько має бути похований на цвинтарі, то не хотів людей послухати. Гаєвий, Похожай та його жінка також вірили, що небіжчик спроваджуватиме град на село, отже-таки обставали за тим, щоби ховати на цвинтарі. Почуття родинної спільності взяло перевагу над дбанням про загальне добро.

Викопали гріб на краю цвинтаря над самим ровом. На таких місцях ховають душогубів і прохожих циганів. Яму копав сільський жебрак, тезко небіжчика, бо також Гринько. Його прозвали Книшем, бо вижебрав не один книш. Гринько Книш, хоч жебрав, та міг рівнятися не з одним господарем, так йому послужило те жебрацтво. Зачав жебрати тоді, як хата йому погоріла. Нажебрав тілько, що й побудувався, й сина оженив на грунт, та й усе мав хліб на хліб. Хоч потім не потребував жебрати, отже жебрацтво так пішло йому в звичку, що не міг із ним розстатися. Привик замітати церкву, копати гроби, на кождім похороні молитися. Здавалось йому, що він належить до духовного стану. Через те до господарства й не поглянув ніколи.

На Гриньковім же похороні через те, що не було панотця, ні дяка, то Книш уважав себе трохи не за найстаршого при цілій параді. На це свято взяв на себе новісіньку величезну торбу. Та й таки дійсно проводив би цілою нарадою, якби не окуляри Гаєвого. А так мусив удоволитися становищем підстаршого. Бо, як лиш спустили домовину в яму й прикидали, то Гаєвий витяг із-за халяви коробку, виймив з неї окуляри та злегенька заложив їх на ніс. Потім поглядав крізь них весело на людей.

— Аж просяться вангеліє читати, — хвалив Гаєвий свої окуляри.

Вони додали йому духу, тож Гаєвий почув потребу промовити над гробом до людей.

— Змовте, люди, за душогуба... — зачав Гаєвий та й став.

Потім собі так роздумував: "За померші душі завдає панотець змовити п'ять разів „Отче наш" і п'ять разів „Богородице". За душогуба ж вистачить половина цього. Половина з п'ять це буде півтретя, але чорт його бери, нехай той пів піде на хосен небіжчикові!" Так роздумавши, сказав Гаєвий наголос:

— Змовте, люди, за душогуба тричі "Отче наш" і тричі "Богородице"!

Сам перехрестився й зачав молитися. А Гринько Книш хотів показати всім людям, що він виконує свій уряд не задля зисків, але з почуття обов'язку. Для того відмовляв молитви так голосно й докладно, як на похороні першого багача. Поділив собі молитви на склади та й кождий склад повторачив по тричі. Щоби ж не змилити, то рахував голосно:

— Раз "Отче наш", двічі "Отче наш", тричі "Отче наш".

Потім позіхав і говорив дальші склади. Голос був дужий, але розуміти годі. Тільки й чути було, що: "Ав!.. ав!.. ав!.."

Знов виходили склади зрозумілі:

— Раз "да буде", двічі "да буде", тричі "да буде".

Дальші склади шептав потихо. То знов голосно:

— Раз "на небі", двічі "на небі", тричі "на небі"...

Ніхто так нетерпляче не дожидався кінця похорону, як Пазя. Вона з'явилася тут на те, щоби пімститися на Варварі. Тут, при всіх людях. А людей було досить, бо вони збігались дивитися "на публіку". Були майже всі читальники та й Славко між ними. Варвари, правда, не було, але це для Пазі ще й поготів: не буде кому перебивати її пімсти.

Як уже люди мали розходитися, то Пазя почервоніла, мов калина, та й крикнула не то з лютістю, не то з розпукою, якимсь несамовитим голосом:

— Аби-сте знали, люди, що небіжчик стратився через Варвару!

Люди зацікавились, особливо жінки. Обступили Пазю довкола та й уважно наслухали. Вона ж кричала далі несамовитим голосом:

— Я чула це від небіжчика на свої вуха. Присягнути не можу, що межи ними зайшло, але що небіжчик через неї пішов зо світа, то на це не боюся побожити: так мені, боже, допоможи діждати до вечора. Ніщо інше, лиш вона йому щось мусила поробити. Я це чула в хаті в Івана, панотцевого наймита, від самого небіжчика.

— Що ви пусте слухаєте? — перебив Пазі Петро Оском'юк. — Кілько собі небіжчик сам поробив, то йому Варвара не здужала тілько поробити!

Пазя не була на те приготована, щоби їй хтось перебивав. Навпаки, як побачила, що на похороні нема Варвари, то набрала певності, що пімста її піде дуже гладенько. Аж тут нараз нечистий заставив Оском'юка перечити. Пазя аж затрусилася з люті.

Маленькі очі її заіскрилися, а на губах показалася піна.

— А ви, може, обстаєте за Варварою, коли кажете, що я пусте говорю?

— Я за ніким не обстаю, я за правдою. Яка Варвара, такий був і небіжчик, але до чого пусте говорити за якесь пороблення?

— А коли ж ви за правдою, то... — Пазя не могла докінчити, бо дух їй сперло. Віддихавшися, не говорила, але якось шипіла, як гадина: — Коли ж ви за правдою, то й я скажу правду за вас.

— Пек йому лихо! — обрушився Петро. — Яку правду за мене?

Пазя перевела дух і крикнула:

— Ви вели корову без пояса, розперезаний, коли хочете знати правду!

Петро зчервонівся, потім побілів, потім посинів, а на

читати