Завантажити

сторони буде нечуваний, а друге, попи, мабуть, не схотять наражуватися старості через те, що кандидатом не є той, кого вони хотять. Тож доконечна річ, щоби між мужицькими виборцями знайшовся такий, аби вмів упімнутися за кандидатом та й мав до цього відвагу. За такого вважав Потурайчин Неважука. Та люди не похочували його. Сам Неважук також відпрошувався. Потурайчин не розумів причини цеї опозиції, отже, мусив піддатися волі загалу. Запропонував Павла Гаєвого. Павло ж усміхнувся миленько та й промовив:

— Там треба письменного, бо як будуть красти голоси, аби виборець міг тото вздріти. А я, хоч окуляри ношу, то письма, однако, не знаю!

— Правда, я й забув, що ви неписьменні, — сказав Потурайчин лиш на те, щоби не псувати радості Гаєвому, бо він добре тямив, що Гаєвий не знає письма. Гаєвий тішився, як мала дитина. Обернувся до всіх з отакою промовою:

— То вже не один зловився на мої окуляри, бо я знаю так собі з ними заходити, що й не один письменний так би не вдав.

Утіха не дозволяла йому довго змовчати. Хвильку подумавши, говорив далі за свої окуляри:

— Хоч хто знає, якби я там став перед комісією в окулярах, то, бігме, не важилися б при мені красти голоси. Я б так цікаво крізь окуляри поглядав, що кождий би присяг, що я письменний. Отож би потім сміху було, що сліпий мужик та так обдурив панів.

Отже й цими словами не вичерпав Гаєвий усеї радості з свого серця. Роздумував далі над тим, яку би ще штуку завдати своїм окулярам. Ще ніяка думка про це не прийшла йому до голови, а очі вже сіяли та й губи самохіть кривилися до сміху. Сполошив йому цю радість Іван Неважук ось якою промовою.

— То треба-таки правду сказати, нема куди крутити, — сказав Неважук з якоюсь нетерплячкою. — Письмо письмом, а з нас нікотрий не може бути виборцем, бо ми всі були карані за ліс. Лиш один кум Сенько Грицишин та й війт, що не були карані. Сенько самі до лісу не вказувалися, бо за них жінка ходила та її карали. Отак було нам усім робити.

Як же Потурайчин узяв розпитуватися, коли котрий був караний, то показалося, що вони всі вже можуть бути виборцями, бо реченець щодо наслідків кари давно вже проминув. Та це їх не переконало; кількасотлітній досвід навчив їх, що польська самоволя дужча понад усякі закони.

— Закони на папері, — говорив Неважук, — а староста як найде лиш стілько на нас, що чорне за нігтем, то голос уневажнить. Процесуйся потім із ним, може, й виграєш, та буде вже запізно.

Стало на тім, що виборцем буде Сенько Грицишин. Тепер Славко зважився сказати й своє слово. Він довго надумувався, пробував іще перше обізватися й, на своє диво, переконався, що боїться. Але справа була така важна, що треба було доконче про неї звістити. Тож Славко примусив-таки свій рот говорити. Отже не здобувся на відвагу промовити до всіх, обізвався лишень до Сенька:

— А вас буде Краньцовський просити, аби ви голосували на Шубравського. Я знаю...

Таки решти не міг доповісти, хоч уложив собі згори цілу промову. Мав намір сказати те все, що чув від Краньцовської про агітацію. Отже, як промовив цих кілька слів і як помітив, що не тільки Сенько Грицишин, але всі його слухають, то нараз у горлі зробилось йому сухо, а духу в грудях забракло. Обірвав мову на половині думки й замовк. Водив тільки перелякано по хаті очима, чи не сміються з нього. Ніхто не сміявся, а Сенько відповів:

— Н-нічо не ш-шкодить. К-краньцовський своє знає, а я своє.

Говорив з таким спокоєм і з такою певністю себе, що переконав усякого про свою неподатну постанову. Зрештою, з усіх очей, з усіх облич бив такий завзяток, що хіба би сліпий не побачив, що люди радше дадуться на шматки порубати, аніж мали би котрий зрадити. Славко також завважив те одушевлення, для того так стратив відвагу. Почувався найгіршим з усіх. Не може одушевлятися загальною справою, бо сам бродить у такім болоті, що все поваляв би, за що тільки вхопиться руками.

"Усі тут одного хотять, усі за одним убиваються, — думалось йому, - а я зовсім так, як той Василь із Берберівки, що ждав до кінця зборів, аби вилізти з своїми нісенітницями за службу божу проти градобиття. Та й я жду на кінець, аби порадитися Потурайчина за свої іспити та й за Варвару".

Як тому злодієві, що молиться в церкві поміж людьми на те тільки, щоб украсти позолочуваний хрест, так само ніяково було Славкові на душі на цих зборах. І соромився, й боявся, але ждав на нагоду, щоби поговорити з Потурайчиним на самоті.

Ця нагода не зараз лучилася. Славко мусив довго бити ногами, заки опинився з Потурайчиним у чотири очі. Бо одушевлені мужики супроводжали Потурайчина аж до лісу.

Згідно зі своїм планом, запитався Славко Потурайчина про його засуд. Але відповідь Потурайчина не була така, яку собі перед тим надумав Славко. Потурайчин не жалувався. Його голова так була переповнена думками про вибори, що там не було місця на журу арештом. Розповідав Славкові докладно цілий свій процес, говорив навіть про сумні наслідки свого засуду. Отже, те оповідання виходило так, наче про якого

читати