Завантажити

виносинами збіжжя нарушує закони святця "Неруша". Якби він брав більше, чим потребує, то це вже була би крадіж. А так бере тільки те, що йому належиться.

Що таку заслуженину треба брати вночі, тайком, це нічого не вадить. Адже кождому християнинові жаль віддати те, що завинив. Легше йому, як уже опісля довідається, що довг відібраний. Або й жінка. Кождий розумний знає, що жінка не буде гола ходити. Вона потребує одягнутися та й то ще краще від чоловіка, а грошей на її витребеньки чоловік би не дав. Нехай собі постарає потай господаря. Так само й з дочкою.

Мука й сир, що Пазя доносить, то це — правда — крадіж. Але тут Іван нічим не примішний. Це полагоджує Пазя з Іванихою. Крадене ж добро ніхто з хати не викидає. Його треба спожиткувати, бо як ні, то змарнується. А це вже гріх!

Зрадити ж злодія, повідомити про шкоду властителя. О! Про це ще ніхто в Вороничах не чував та й, дасть бог, не почує. Тихий заговір, виссаний із грудей матері, носить кождий у своїм серці. Аби не знати яку річ побачив хто, то має її задержати собі. Перед судом виповісти. А це ж подумана річ? Чи є хто на світі, щоби за таку справу свідчив перед судом на свого сусіда? За свою справу — то інакше, але за чужу, а ще, може, за справу якого сторонського, то це вже ні.

Отакі погляди мало ціле село, та й такі мав Іван. Вони наслухалися не раз, що це погляди хибні. Але не вірили. Бо чули це або від своїх ворогів, або від тих, що жиють подалеки від них та життя їх не розуміють. Від Потурайчина тільки й довідались, що читальникові не ялося бути злодієм, бо наніс би нечесть для читальні. Знають також, що обов'язком їх є працювати разом над зміною теперішнього світу. Але в який спосіб, то ще не знали. Мали свої старі звичаї, а не були свідомі того, котрі задержати, а котрі покидати.

Їмость догадувалася, що в Івана липкі руки, але мовчала. Не признавалася перед панотцем. Та й нащо? Це би злому не зарадило, дало би притоку лиш до гризоти. Щоби наймит не крав, на те треба дозору господаря. А такого дозору не буде, чи служитиме Йван, чи хто інший. Відрядити ж Івана їмость не хотіла. Бо хоч він ненависний, упертий і неласкавий, то зате до роботи ліпший, як усі дотеперішні наймити. Правда, робить лиш тоді, коли йому хочеться. Отже-таки вся робота в свій час була виконана.

Із житом же сталося вчора таке, що Йван замість чвертки взяв цілий корець. Він злагодив чвертку, та, опріч того, стояв кірцевий мішок у стодолі. Іван припізнився дома на обіді, а як вертав, то мусив бігти, щоби перездогнати робітників, бо вони вже йшли до роботи. У поспіху схопив Іван кірцевий мішок із житом і затаскав його до свого складу. Як пропихався тим вузьким переходом між соломою й стіною, то помітив, що обмахнувся. Але вже ніколи було завертатися. Подумав собі, що зате на другий раз не візьме нічого. Коли ж їмость дивуватиметься, що жито неоднаково видає, то він скаже, що, мабуть, дівки зле вчора рахували, як подавали на машину. Не боявся того, що може не стати кіп до рахунку, бо він для безпеки завсіди рахував менше кіп, аніж було їх на ділі.

Для панотця було це дуже вигідно, що жито не видає. Аж просилося жалуватися щодня перед Славком, що панотець бідний, не має відки грошей устарати. Бо панотець не мав наміру зчиняти сварки, вона приходила сама непрошена. Але сьогодні було небезпечно розмовляти при обіді за жито. На таку розмову не хотіла ніяк пристати їмость. Панотець роздумував над тим, чи не вдалося би якось утягнути до цієї розмови Йвана. На разі не міг нічого придумати. Але був певний, що трохи згоді якось воно само на те зійде. Зачне Йвана випитуватися, для чого жито зле видає? На те Йван відповість, або що не знає, або взагалі не схоче відповісти, лишень своїм звичаєм щось недотепного відворкне. На оба способи матиме панотець нагоду висварити Йвана. Бо є Йвановим обов'язком знати, чому жито зле видає. Скоро намість відповіді лишень бомкне щось сердито, то тоді може панотець удатися до їмості або й до війта з запитанням, чи йому як господареві прислугує право звідуватися в наймита за причину злого видатку.

Надіється панотець, що в такім випадку кождий обстане за ним, а не за Йваном.

Така розвага вложила панотцеві до серця постанову дати спокій Славкові з житом раз назавсіди.

Волить що інше для нього прибагнути, як уже покінчить з Іваном. Тож Славко заживав тим часом супокою від батька.

А Славкові треба було супокою. Панотець навіть не припускав, як тяжко поранив його душу. Вже не розпука, але просто дур чіплявся Славкової голови там, під лубином. Не тільки батьківські напади, але навіть материна оборона боліли Славка. Оборона, може, більше, як напад. Яке ж буде материне обличчя тоді, як вона дізнається всю правду про Славка?! Тепер уже не тільки гризота Славкові, що скажуть родичі йому, але також, що скаже батько матері за її сьогоднішню оборону?

Славко розумів, що пора вже така близька, що мусить уже доконче держатись якоїсь одної постанови. Здавалось йому, що ще зараза може його врятувати від цього клопоту. Сказав би

читати