Завантажити

родичам, що він хорий, мусить іти до шпиталю. Тож тепер не має часу думати про ніяку кар'єру. Тільки новий клопіт, що чей же в шпиталі не сидіти йому ціле життя. Колись-таки та вилічиться. Але все відсунув би журу хоч на кілька тижнів. Правда, родичі цим дуже гризлися б, особливо мати. Та нічого діяти, іншого рятунку Славко не видів.

Постановив собі сказати при найближчій нагоді, що йде до шпиталю. Це його трохи вспокоїло. Отже ненадовго. Зараз мелькнула йому така думка: "Відки ж узяти ту заразу, коли навіть вона не хоче мене чепитись? А може би, ще собі її напитати? Адже це не велика штука!"

Ця думка йому подобалася. Постановив собі ходити до Варвари так довго, доки не заразиться. Але тут знов стояла нова біда на перешкоді. Славко не мав відваги сам іти до Варвари. Коби його хто туди завів, хоч перший раз, то він би вже змовлявся за кождий раз із Варварою, де й коли вона має на нього ждати. Але хто ж його заведе? Кому би він міг признатися, що хоче зайти до Варвари? Не було такого. Ще найліпше, якби його Варвара де стрітила так, як тоді в неділю, та й сама закликала. Як на лихо, не міг її ніде побачити. Зважився навіть раз іти попри її хату, але нічого з того не вийшло, лишень страху набрався. Сам не знає, чого боявся. Але, йдучи попри її хату, так закрадався, що на пальцях ступав. Малий вітрець, шелест трави нагонив на нього такий страх, що він приоставав і ось-ось не пустився навтеки.

По півночі, як збудився, мріяв про ту заразу. Ось він сидить собі під лубином, а то нараз з'являється Варвара. Зовсім так несподівано, як Лорд. Киває на нього пальцем і простацькими словами кличе його до себе на забаву, Славко згоджується, тільки каже, що тепер днина, хтось може побачити.

"То прийдіть увечір", — говорить Варвара.

"Добре! — згоджується Славко. — Жди на мене на дорозі коло своєї хати. Але пам'ятай, щоби-сь була, бо як тебе не застану, то вернуся".

Варвара справді дожидає. Він таки зараз умовляється з нею, щоби ждала так само завтра. За кілька днів зараза показується. Правдива зараза: та велика, що кидається на ніс, на горло, що на неї треба доконче йти до шпиталю. Славко видить, як батько його, ще нічого не свідомий, уже заздалегідь смакує в собі в розмові про те, що не має чим удержувати Славка на судовій практиці. Ходитиме по хаті та й солодко приговорюватиме:

"А тобі, Славочку, вже час подаватися на практику. Але я, бігме, не знаю, відки ти візьмеш гроші".

"Не треба мені грошей, — покривлятиметься Славко батькові також солодким голосом, — бо я не йду на ніяку практику".

Батько аж забудеться з дива:

"А що ж ти думаєш робити?"

"Іду до шпиталю, бо я хорий!"

Тяжче вимовити оці слова та й уже все полагоджено! Скоро забракне Славкові відваги, щоби ці слова промовити, то він заплющить очі, а все-таки своє скаже. Про всю решту, то вже Славкові нема жури, бо родичі зо страху самі допитуватимуться. Піде просто до шпиталю. Але як? Славко також не має відваги сам зайти там. На таке діло, може, його мати повезе? Але, мабуть, не випадає. Певне, напишуть до швагра, щоби приїхав та й повіз Славка. Так є, це ще найліпше. Потім по шпиталю належиться йому ще один рік відпочинку. На це вже мати допевне пристане. За цей рік щось уже доконче придумає. Не буде бавитися ні в які фантазії, лиш думатиме про діло. Але це слово "фантазія" завдає Славкові нової жури.

"Ага! Не бавитися в фантазії, — лютиться сам на себе. — А що ж це все є, як не одна фантазія? Я ще не зійшовся з Варварою, ще не знаю, чи взагалі вдасться мені з нею зійтися, не знаю, чи вона дійсно заражена, не знаю, чи та зараза вхопиться мене, а вже з тої причини взяв я собі рік відпочинку. Що ж це, дурню, як не фантазія?!"

Так себе корив Славко й сердився на себе. Перевертався на всі боки, мучився і вкінці додумався до такого: "Моя голова на це задурна, я мушу когось порадитись". Тільки кого? Прийшло йому на думку, що Потурайчина. Признається перед Потурайчиним до всього. Десь незабаром повинен Потурайчин з'явитися в Вороничах, адже вибори вже розписані. Він, певне, так саме журиться своїм арештом, як Славко своїми іспитами. Один перед одним жалуватиметься на своє горе. Славко вже навіть уложив собі цілий план, у який спосіб поведе розмову, щоби виринула нагода признатися перед Потурайчиним до всього. Питатиметься передусім Потурайчина про його арешт. Очевидно, Потурайчин жалуватиметься на несправедливий засуд. Тоді Славко скаже йому: "А я маю ще більшу гризоту", — та й признається до всього. Може, навіть намовить Потурайчина, щоби пішов з ним до Варвари. Адже це поміж товаришами водиться, що один одного проводжає до таких жінок.

По такій постанові вспокоївся Славко зовсім. Ждав, як покажеться в селі Потурайчин. Але його серце мучилося далі. Намість про іспити — роздумував собі тепер про Краньцовську. Уважав її за зрадницю. Правда, вже вибив собі з голови, що вона з нього кепкує перед чоловіком, та зате набрав переконання, що вона забавлялась Славком із нудьги.

"Панські примхи, а я через них стілько

читати