Завантажити

голова не болить!

Здавалося їмості, що вже перемогла панотця. Отже ні! Нагнаний з одного боку, забіг підступом панотець із другого:

— Оце ж бо й біда, що все хтось та має йому давати. Час уже, аби те давання скінчилося. Чому другий дає собі раду сам?

— Який другий? — запиталася їмость і поповнила цим запитанням великий тактичний промах. Сама подала панотцеві зброю до рук.

— Який другий? — повторив за їмостю панотець та аж просіяв із радості. Буцім заманював ворога в чисте поле. — А мужицькі сини? Та нащо нам так далеко шукати? Візьмім мене самого. Що я коштував свого батька по матурі? Але не берім університет. Берім гімназію. За мене платив батько п'ять ринських, а я за Славка не платив менше шістдесяти корон.

Панотець навмисне помішав обі валюти, стару з новою, щоби вийшла з того більша непропорціональність. Славкові не лізла страва крізь горло. Їмость те завважила й зараз поспішила з підмогою:

— Та дай уже спокій! Нагадав колишнє, як баба дівкою була.

Але панотець мав під рукою й новіші події.

— Нехай буде по-твоєму, що це вже передавнене, пропало, — говорив згідливо панотець, — але я тобі скажу за теперішні часи. Чужі діти в його віку та не беруть від своїх родичів, але ще їм посилають. Та боже мене борони від того, аби я мав зійти на діточу ласку. Я ще, богу дякувати, сам зароблю на себе. Але ніхто не знає, як би то було батькові мило, коли би мав докази, що син за нього пам'ятає. Я би не вимагав багато, аби він мені присилав на вдержання, лиш аби він мені прислав знак, що не забув старого батька. Нехай би мені прислав лиш одну корону на місяць, то й за це спасибі! Мав би я чим похвалитися перед людьми, що ось якого я доброго сина маю. А то не тільки...

Їмость стратила терпець, промовила вже лукаво:

— Аякже! Зараз би побіг до Василька-пастуха похвалитися.

— А хоч би й до Василька!

Славко розсердився й устав від стола. Він часом умів батькові дігнати, особливо тоді як батько говорив про золоті ковніри. Але сьогодні по таких невдачах не міг знайти слів на свою оборону.

Панотець побідив на цілій лінії. Тепер лиш мав використати розумно цю побіду. Те використання смакувало йому ліпше, як сама баталія.

— Не розумію, за що ви обоє сердитеся на мене. Якби я неправду говорив, то можна мене й вилаяти. Але, скажіть мені, що я тут злого сказав? — Подивився весело на поконаних та й смачно говорив далі: — Я з вами раджуся, а ви на мене сердитеся.

— А я дякую за таку раду при їді. Та й кажу вам ізгори, — говорила їмость буцім до обох, — відвоюйте своє надворі, бо як зачнете ще таку раду при обіді, то я заберу Славка до кухні, а ви тут радьтеся з ким хочете.

По цих словах вийшла їмость, а за нею Славко. Переможець лишився сам із сумними думками. Знав, що їмость не жартує. Заблизько підступив, переслідуючи поконаних. Тікаючи, вони зловили переможця на аркан, по-татарськи.

Їмость завсіди обставала за Славком. Навіть тоді, коли він сам здужав оборонятись. Він виріс на її очах, вона тямила його ще маленьким та й з привички вважала його за дитину. Через свою сварливу вдачу й недбалість стратив панотець раз назавсіди всяку прихильність у їмості. Вона завсіди стояла за Славком проти панотця, хоч би часом навіть була панотцева правда. Зразилася до панотця зараз на першім році, як стала його дружиною.

Вона була дочкою учителя в тім самім селі, де батько її мужа був священиком. Приготовлялася навіть сама на учительку. Але судилась їй ліпша доля — вийти заміж за панотця. Думала, що робить велике щастя, бо в тих часах священик — це найліпша партія. І, власне, з тої причини, що ставляла зависокі вимоги до свого мужа, зразилася до нього зовсім. А через те до цілого стану священичого. Для того не хотіла в жаден спосіб на те пристати, щоби Славко йшов на теологію.

Була переконана, що священик багато інтелігентніший від учителя. А тим часом побачила, що її муж лиш має зарозумілість на свій стан, а більше нічого. Має втіху в тім, аби когось зловити на такім учинку, щоби мав за що сварити. А вже аж гидко їй робилося від того, що її муж, властиво, дитина. Привик, аби усе за нього зробити, все дати готове під ніс, майже аби годувати його з руки. Як лучиться яка найменша недогода, то він, намість її якось доконати, йде до їмості жалуватися, неначе до матері, хоч вона молодша від нього майже десять літ. Вона привикла дома, що її батько про все старався, усім завідував, у найскрутнішій справі вмів собі порадити. Коли ж вийшла за панотця, переконалася, що її муж ні до чого не пригожий. Ціла господарка на її голові. Вона через те попадала в розпуку. Сама на тім не розумілася, а порадитись ні з ким. Навіть розмовитися не могла з панотцем. Не було про що. Його лиш цікавили такі події, при яких можна би когось насварити.

Серед таких обставин прийшов до Воронич молодий учитель Диб'яків. Називала його жартом: Дибко. З ним вона заприязнилася. Скинула з себе гордощі попаді. Дибко знав їй у всім порадити. Що не знав з досвіду, то раз-два розпитував у других і все ставав

читати