Завантажити

одна одній помагала, й обі рвали Славкове серце на шматочки.

Думав уже навіть над тим, щоби якось помститися на Краньцовській. Але чувся безсильний супроти неї. Це його також боліло. Порадив собі так, що творив у своїй голові такі події, в яких він знущається над Краньцовською. Фантазував собі дуже немилі ситуації для неї та ще й приповідав їй: "Оце тобі за те, що так мене обдурила!"

Якби ті його фантазії справдилися, то хто знає, чи Краньцовська осталася б між живими?

VIII

Розуміється, Славко не вступав уже до Сенька Грицишиного. Пішов просто додому, де застав уже другий сніданок. Та хоч забобон його не дав йому сьогодні ніякої втіхи, отже мусив Славко перебути ще одну неприємність. Прийшлося йому вислухати докори від свого батька й статися причиною суперечки родичів.

Від кількох днів не мав панотець на кім зігнати серця. У неділю спробував уже сварити в церкві святого Николая. Як по службі божій розійшлися люди з церкви, то панотець закликав війта, що був також паламарем, та й показував йому на образ:

— Чи ти втираєш коли цей образ?

— Ото робота! А чому ж би ні? — відповів війт. — Адіть, як улискується.

— А чого ж він неоднаково дивиться на очі? Видиш, яке праве око заскулене?

— Певне, так намальовано, — говорив війт.

— Ти мені кажи, як намальовано! Намальовано було добре. Він дивився однако на обоє очей. А сьогодні дивлюсь, а в нього праве око заскулене. Я гадав, що ти, може, не втираєш його, та, може, яка біда запаскудила йому око. Але ні! Образ чистий, а він таки заскулив око. Чи дивишся відси, чи відти, — все заскулене.

Панотець поступався назад, заходив із боків і раз у раз приглядався святцеві.

— Та чого заскулюєш око? — говорив уже просто до святця.

Святець нічичирк.

Панотець пішов направо:

— Таки заскулене. Та чого заскулюєш? — Панотець пішов наліво. — Чи не комедія? Та чого скулишся?

Якби був святець писнув хоч однісіньке слово, або війт обізвався, то була би вже сварка готова.

Але ніхто не обзивався, тож панотець мусив перервати свою розмову... Лиш на відхіднім сказав із досадою буцім до себе, але мав на гадці святця:

— Ти його втирай, а він на тебе заскулюється!

Відтоді аж до сьогодні не мав панотець нагоди ні з ким зайти в суперечку. Доля так запорядила, що все те мало скропитися на Славкові. Властиво, панотець не мав наміру сваритись ані зо Славком, ані з їмостю. Хотів лишень побалакати. Коли ж бо сварка, притаєна в серці, лиш чатувала на те, аби язик обізвався. У ту ж мить скочила на нього. Тож панотець і незчувся, як зачав Славкові докоряти, а з їмостю зайшов у суперечку.

— Ти, Славку, хочеш подаватися до суду, — говорив панотець при сніданку. — А чи ти подумав над тим, що маєш бути кілька місяців безплатним практикантом? Скажи мені, з чого ти будеш жити?

Славко перестав їсти. Таке питання вкололо його в саме серце. Панотець помітив, що лучив якраз там, де міряв. Тож смакував собі далі в такій розмові:

— Ти, певне, рахуєш на те, що я тобі дам. А ти на мене не май надії, бо я не маю відки.

Славко мовчав, але видко було по нім, що аж дрижить із зденервування. Та це для панотця було замало:

— Я виджу, що ти собі це в лексі маєш, а я не жартую, не дам ані крейцара. Я надіявся ще на жито, але вчора переконався, що воно невидатне. Не маю відки, хоч бери мене на муки.

Довголітнім досвідом виробила собі їмость відповідну тактику на панотцеві напади. Цією тактикою все його перемагала. Не виступати з неприятелем до явної битви, але змучити його супокійним поведенням. Оце була основа тої тактики, їмость завсіди мовчала і вдавала, що з панотцевої розмови не розуміє ані однісінького слова. Не догадується навіть, що панотець говорить до неї. Потім серед найгарячіщої панотцевої промови відходила потиху до кухні, лишаючи закукуріченого вояка, щоби промовляв до стін і до вікон. Панотець стояв ні в цих ні в тих, поконаний своєю власною зброєю. Отже не могла їмость цією тактикою послужитися сьогодні. Хотівши Славкові помогти, треба було стати явно до битви. А помагати треба було доконечне. Їмость виділа, що без підмоги Славко пропащий.

— Прошу вас, — говорила їмость буцім до обох. — Може би, вперед із'їли, а потім сварилися.

— Хто свариться? — дивувався панотець. — Я лиш раджуся, що з ним буде. Ти ж сама казала, що жито цього року зле видає.

— Я казала, але, може, я жартувала? А ти знаєш, господарю, як воно видає?

Це був удар, заподіяний панотцеві ззаду, ненадійно. Трохи його скалічив, одначе не зробив його нездатним до дальшої битви.

— А хоч би навіть жито добре видавало, — відповів панотець, удаючи, що його їмостині слова не заболіли анітрошки, — то таки не можу нічого Славкові дати. Для того раджуся, що з того буде? Що він собі гадає?! Ти кажеш, що я сварюся. А я не сварюся, я журюся. Нехай і він сам щось собі радить.

— Не журіться ж так дуже, бо ще з жури похоруєтеся, — знов говорила їмость буцім до обох. — Як буде Славкові треба, то я йому дам сама. А більше нікого нехай за те

читати