Завантажити

їй у пригоді. З ним вона любила розмовляти й заєдно бажала його товариства. Цінила його далеко вище від свого мужа. Хоч Дибкові того не казала. Мала таку вдачу: немилі справи таїти в собі. Дибко використав раз ту приязнь і поцілував їмость. Вона йому того за зле не брала. Уважала це за загальний блуд мужчин, що беруться жінок цілувати. За себе не боялася, бо вона була зроду така, що не любувалася в ніяких романсах, ні в дозволених, ні в заборонених. Коли ж кому мило її поцілувати, то що це їй вадить? На її думку, навіть не подобало їй боронитися. Була переконана, що лиш ті жінки бороняться, котрі відчувають при поцілунках іще якісь інші бажання.

Як панотець зловив їх на тім учинку, то вона відрядила Дибка, а сама налагодилася сказати відважно панотцеві, що з Дибком мусить приставати, бо не має з ким іншим. Що ж вона тому винна, коли Дибко так, як кождий інший мужчина, домагається від неї ознак приязні? Мала намір сказати також панотцеві, що не зрікається й надалі приязні Дибкової з тої простої причини, що панотець не може їй дати тої приязні. Може бути, що в той спосіб хотіла змінити панотцеву вдачу. Але до цього не прийшло. Панотець намість боронити загрожені права подруга, жалувався перед нею, що вона його не любить. Жалувався так сердечно, що вона мусила його також пожалувати. Панотець заспокоївся цим цілком. Дибко бував у них по-давньому, й усе йшло своїм порядком.

За два роки перенісся Дибко в далекі сторони. Їмость не знала навіть, де він обертається та що з ним діється, чи оженився, чи остався нежонатим. Тепер не знає навіть, чи він жиє. Та розлука з Дибком не справила їй великої прикрості. Мала забаву з дітьми. Зрештою, привикла так до свого життя, що здавалось їй, ніби кождий муж такий, як її. Журилася тільки тим, щоби її син не був схожий на батька.

Але про Дибка заховала пам'ять і до сьогодні. Нагадувала собі його завсіди в таких хвилях, коли сама не могла собі в чім порадити. Задержала його в своїй пам'яті ще таким молодим, як бачила його впосліднє. В її мріях перекинувся він у якогось ідеального мужчину, наймудрішого й найліпшого. Хотіла, щоби син був схожий на нього.

У Славка не бачила злих прикмет. Часом лиш приходила їй сумна думка до голови, що Славко такий сам непорадний, як панотець. Але зараз потішалася тим, що Славко ще має право бути дитиною. Прийде слушний час, то Славко зміниться.

Панотець чув велику пошану до їмості. Був переконаний, що якби не вона, то він би загинув із голоду. Отож тепер узяв собі до серця їмостину погрозу, що вона піде зо Славком обідати до кухні. Для того постановив не чіплятися вже при обіді до Славка. Тілько одно його кортіло звідатися, чи зіправди жито зле видає, чи їмость лиш так жартувала. Зважився піти до кухні, їмость підтвердила, що жито справді зле видає.

Але в цім випадку їмость помилялася. Жито видало так, як звичайно, лишень Іван забувся та й сховав забагато для себе. Іван мав такий спосіб, що раз у раз при млинкуванні збіжжя ховав трохи для себе, звичайно чвертку. В стодолі попри поперечну стіну, складаючи солому, лишав вузенький прохід. Для безпеки закладав той прохід спереду соломою. Проходом тим можна було протиснутись аж до другої, поздовжньої стіни в стодолі. Тут уже лишав Іван більше місця вільного й вистелював те місце мішками. Сюди зносив Іван усіляке збіжжя й складав кожде на іншу купку. При кождім молоченні, як робітники йшли на обід, Іван відбирав свою пайку, а відносив додому вночі, але аж тоді, як уже стілько назбиралося, що варт було потрудитися.

Стодолу завсіди замикав панотець щовечора на ключ. Але в брамі від стодоли була маленька хвірточка, що замикалася зсередини на гачок. Отож через цілих сорок літ, відколи панотець обняв парафію в Вороничах, правильно забував ту хвірточку замкнути. Брама ніби замкнена, а до стодоли можна було зайти кождого часу дуже вигідно. Оцього ж то й боявся Йван. Ану ж злодій зайде й закраде те все, що Йван наскладав. Тому Йван закладав сам ту хвірточку. Заходив досередини, закладав гачок, а сам вилазив із стодоли попід стріху. В однім місці поміж платвою із латами міг чоловік пролізти, бо кроква на кінці була підложена.

Також у такий спосіб виносив Іван із стодоли збіжжя. Виносив його мішком крізь хвірточку, ставив перед стодолою, потім вертався досередини, замикав хвірточку й вилазив попід стріху. Він, зрештою, про ці виходи не дбав, бо мав багато способів, куди дібратися до стодоли. Міг зайти попід підвалину, міг виймити одну дошку зо стіни, а навіть у прикрім разі міг пролізти крізь стріху. Але вживав ті проходи, які застав.

Брав мішок на своє грубе карчило й ніс додому. Так само носив пашу для корови. Ані він, ані ніхто в селі не вважав це за крадіж. Іван брав лиш стільки, скільки було йому треба. Кождий знав, що з тою платнею, яку панотець давав, наймит не міг прожити. Для того було загальне переконання, що ці "боки" наймит мусить мати. Зрештою, це так увійшло в звичай, що ці "боки", вважалося за згоду, заключену мовчки. Іван навіть не припускав, що нічними

читати