Завантажити

здавалося, що вже не має ніякої жури. Аж ось, нараз, неначе щось шпигнуло його шилом у саме серце: нагадав собі Краньцовську! Та й за що на нього такий припадок? Він же так чесно думав поділитися з Краньцовським. Собі забрав би жінку й її маєток, а йому лишив би діти. Так же ні, зрадила.

Чи любов його перекинулася в ненависть, чи, може, дотеперішня жура. Цього Славко не міг збагнути; досить того, що ця ненависть його мучила. Коли перед тим відгонив її з свого серця своєю розпукою, то тепер, як розпука зникла, загостила ненависть до його серця на постійний прожиток. Ніяким способом не міг себе розважити.

— Що мені на ній залежить? Нехай отам пропадає! — шептав до себе, а все-таки думав про неї й сердився на неї. Підозрівав себе навіть, що дуже радо погодився би з нею, коли б вона тілько дала до цього почин. Коли ж на таку згоду не було ніякої надії, то його це лютило тим гірше.

Отаким чином, хоч сестрине письмо врятувало Славка від журби й гризоти, отже-таки зденервування його не покидало. Мучився далі.

Тим часом сестра приїхала. Друга богородиця припадала в четвер, а Галя приїхала в середу з полудня. Вона була зовсім схожа на панотця, розуміється, лиш так, як жінка може бути схожа на мужчину. Сильна білявочка, маленька, як панотець, і ще, може, товстіша від нього. Була навіть такої самої вдачі, любила насварити. Одначе легко можна було завважити, що вона старається змінити свою вдачу, а радше, що когось удає. Пізнати це було найдокладніше по її рухах; вони виходили в неї все якісь неприродні, неначе вивчені. Мова її була також неприродна. Намагалася говорити голосно й поволі, але, розбалакавшись, говорила хутко. Як тільки похопилася, то доразу звільняла балачку й цим, іменно, доказувала штучність своєї мови. Також з її сміхом те саме було. Вона була така сама простодушна, як панотець. Тож дуже часто сміялася сердечне. Та нараз серед сміху нагадувалась і переривала сміх. Це ж їй так легко не йшло, бо вона стягала примусом лице до поважного виду, а очі-збиточники сміялися далі. Таке переривання сміху виглядало дуже дивно.

Слова, якими вона послугувалася, робили би на непривичнім також враження штучності. Отже, на ділі воно так не було, бо Галя попсувала собі мову ще в школі, в інституті. Там вона вчилася трьох мов: української, польської й німецької. Чужих мов, очевидно, не вивчилась, а свою рідну покалічила. Бо, поминувши вже те, що її вчили рідної мови учителі й учительки, які самі не знають гаразд цеї мови, але надто з Галею зайшов такий припадок, що вона позабувала ті слова, які перед наукою в школі винесла з дому. Одно чуже слово вигонило з її мозку двоє рідних слів. Мабуть, у її голові не могло зміститися аж тілько нових понять. Або голова завузька, або субстанція мозкова гіршого сорту, досить того, що хоч додавала до своєї мови слова польські й інколи німецькі, то все-таки хибувало їй слів. Ще як хутко говорила, то це нікого не разило, бо здавалося, що вона з поспіху пропустила якесь слово, яке слухач легко догадувався. Як же говорила поволі, то сама попадала в нетерплячку із-за недостатку слів. Тоді кривилась і тріскала в пальці. Співбесідник звичайно піддавав їй доладне слово.

Галя привезла з собою також дванадцятилітню наймичку Гандзю, що мала за завдання забавляти маленьку Галину дочку, Олю. Але Гандзю вирядила зараз до кухні, під опіку Пазі, щоби її накормила з дороги. Олею ж займилася їмость і не могла натішитися маленькою внучкою.

Галя на самім уступі показала зміну своєї вдачі, бо зараз зачала хвалитися, що вона справила собі подорожній костюм.

— Мушу перебратися, бо в подорожнім костюмі якось мені "нє тего!" (Не дуже добре (Пол.)) — сказала Галя й пішла з своєю валізою до другої кімнати.

При підвечірку стала Оля душею товариства. Навіть Славко гладив її по личку, їмость же держала її на колінах і напоювала молоком. Оля доразу привикла до нових людей. Як їмость начерала ложечкою молоко, щоби її напоїти, то Оля простягала свою ручку, махала нею довкола й до кождого приповідала: "Па!.. Па!.. Па!.." Потім, як уже відхотілось їй їсти, то, намість пити з ложечки молоко, булькала в нього й розливала. А вкінці забагла ложечки. Вхопила її цілим кулачком і видирала від їмості, приповідаючи: "Міні!.. Міні!.." Як же вдалось їй допасти ложечку, то гримала нею з цілої сили до стола й сміялася сердечно, показуючи два передні зубки.

— Дай бабці, дай бабці! — скала їмость, намагаючись відібрати легенько від неї ложечку.

Але Оля піднесла її вгору й жбурнула нею до землі. Ложечка задзвонила, а Оля зареготалася.

— Ти нащо тото кинула? — обізвався панотець. Хотів іще сказати: "Ти робиш навмисне дідові шкоду?" — але ці слова застигли йому на устах, бо не мав нагоди їх виповісти. Славко схилився підоймити ложечку, а їмость і Галя одночасно говорили до Олі. Панотця немов кололи в губи недоговорені слова й не давали йому спокою.

Галя хотіла по підвечірку побалакати з їмостю, для того закликала Гандзю, щоби взяла дитину. Гандзя за той час не лишень поживилася, але

читати