Завантажити

Сонце стояло над заходом і крізь вікно світило прямо в обличчя Тріщина. Він їв тоді стегно з індика. Зловив його лівою рукою за тонший кінець, а правою за грубший і рвав зубами, немов чогось сердився.

Якби так професор зоології хотів описати короткими, але ядерними словами отця Тріщина, то вистачило б йому сказати оці слова: "Отець Тріщин має широкий рот і сильно розвинені щоки". Тоді всякий показав би на отця, хоч би він пробував поміж тисячним гуртом народу. Можна було глядіти на Тріщина годинами, а потім заплющити очі й намагатися відтворити образ видіного об'єкту, то, опріч рота й щік, годі що більше було собі пригадати. Очі, чоло, ніс — це все були придатки, незамітні причинки. Рот і щоки — оце характеристичні ціхи, вони надають отцевому обличчю виразу й життя. А якби той же професор зоології показав отця аудиторії й запитався: "Чим цей добродій занімається?" — відповіла б аудиторія в один голос: "Їсть!" Отже це ще не була би відповідь докладна! Бо треба тямити, що отець Тріщин та сплодив за п'ять літ шестеро дітей. І поміж ними не було близнят, сохрань боже! Навіть передчасних не було. Кожде приходило на світ одинцем, у приписану пору.

Отож до нього нахилилася Галя і, на злість Вишневичці, промовила до отця Тріщина найсолодшим, як лиш могла, голосом:

— А як ваша пані добродійка мається? Здорова?

Отець Тріщин витягнув з рота індиче стегно, але задержав його в такій позиції, що мав змогу кождого часу вхопити зубами те самісіньке місце, яке гриз перед тим. Потім глипнув спідлоба на Галю та й устромив очі назад у стегно. Неначе боявся, що хтось йому підміняє те стегно на гірше.

— Що кому до моєї жінки?!-відповів якось глухо, бо хоч який широкий рот, а отець таки напхав його повен м'ясом.

По цій відповіді заклав стегно в рот саме так, що зуби лучили на своє попереднє місце.

Всі догадалися, для чого Тріщин здобувся на таку відповідь, а не на інакшу. Очевидно, сьоме було вже в дорозі. А все ж таки Галя так збентежилася, що трохи не заплакала, їмость хотіла заговорити якось ту немилу подію. Для того запиталася Василича:

— А в вас, отче, як випали вибори?

Натомість Василича відповів Тріщин:

— Та я виборець, але здержуся від голосування, бо нема достойного кандидата! На масохіста голосувати ані мені не сниться!

— Я питаюся отця Василича, — сказала їмость, щоби віддячити за дочку.

— А я гадав, що мене! — гукнув Тріщин та й зареготався на весь свій широкий рот. Радувався, що вдалося йому ликнути вже раз м'ясо, бо з досади на Галю понагризав стільки м'яса, що побоювався, чи не прийдеться йому трохи пальцями надібрати.

Василич казав, що один виборець йому не вдався. Має одного ворога в селі, що вже хотів Василича скаржити до суду, а як йому ніхто не хотів робити скарги, то пішов до старости жалуватися.

— А староста як побачив, що прецінь може мати в мене в селі хоч одного хруня, то постарався о те, що виборчий комісар зробив його виборцем.

Славко зацікавився:

— Чи не Василь, той, що погнівався на отця за службу проти градобиття?

— Той самий! А ви відки знаєте?

Славко розповів, що Василь приходив до Воронич на закладини читальні та й домагався другої читальні в Берберівці. Цілий час цього оповідання їмость не спускала очей зо Славка. Не могла налюбуватися, що він та говорить. Неначе Славко — маленька дитина, що лиш береться говорити перші слова.

— Скажіть мені, отче-сусідо, — сказав Василич до панотця Матчука, - як то сталося, що ваші парохіяни та побудували читальняний будинок? Навчіть мене цеї штуки. Бо кілько я вже своїм наговорився, ані руш їх до того спонукати.

Панотець витріщив на нього здивовані очі. Потім нахилився з кріслом наперед так, що задні ніжки не доторкалися помосту. А вкінці зітхнув глибоко й випустив набране в груди повітря через затиснені губи так, що воно, втікаючи, свиснуло, і зачав хутенько трясти правою ногою. Зап'яток лиш коли-не-коли стукав до помосту, а задні ніжки від крісла тарахкотіли раз попри раз: тра-ра-ра-ра!

— Що ви кажете? — запитався панотець, не покидаючи працювати правою ногою. Він досі, можна сказати, спав. Хоч їв і дивився, а все-таки так був захоплений своїми думками, що з посторонніх слів чув лиш якийсь неясний гомін. Цей гомін колисав його, колисав і лишав йому з його свідомості одну-однісіньку мрію, що мигтіла, наче мацісінький каганичок: "Коби те все вже раз покінчилося, щоби можна одного гостя заманити до канцелярії та й там розвести розмову про золоті ковніри". Зразу ця мрія була якась ясніша, бо панотець навіть знав, кого він заманить до своєї канцелярії. Але той далекий гомін, те колисання звужувало його мрію, стискало її, й унаслідок того панотець забув зовсім, кого йому заманювати до канцелярії. Він намагався пригадати собі, коли ж бо той гомін, наче чорна хмара, сповивав його думки й заступав перед ним ту ясну мрію. Вона лиш часом показувалася, наче блискавка крізь ту чорну хмару, але тоді — якогось лиха — шкірила до панотця кінські зуби й іржала: "Гі-гі-гі!" Панотець витріщив

читати