Завантажити

такими машинами, то чому би вам не справити такі стільці? Бо якби нафта все держала однакову температуру, то розумію. Але самі кажете, що в машині є вентилятори для регулювання тепла. Чом же би в такім стільці не міг бути насподі вентилятор?

— Уважайте, добродію, — відповів старанно підголений панок, — що сказав би вам той сивий гість, якби так нараз зацєпали під ним курята?!

Реставратор знов заговорив поволі, а ще до того якось зневажливо, буцім хотів запевнити підголеного панка, що не дасться здурити.

— Що сказав би мені той сивий гість? — повторив питання реставратор, — Може би, настрашився, та й годі! Кельнер перепросив би його, що, мовляв, сталася помилка, "вибачайте, добродію" та й підставив би йому свіжі яйця. А зрештою, на два дні перед накльовуванням можна би взяти стілець на нафту. Ви мені все гудите такі стільці, а я знаю для чого. Говорім собі ясно, по правді. Маєте на складі багато машин та хочете їх позбутися. Я це розумію. Але, з другого боку, послухайте ви моєї ради, переробіть ті машини на такі стільці. Без кошту не обійдеться, але я міркую, що оборот буде великий!

Підголений панок зачав проклинати душу й тіло та й давати слово честі, від звичайного аж до найсвятішого, а все те на доказ, що він зовсім не має наміру обдурювати реставратора, але таки направду має те переконання, що такі стільці не мали би практичного пристосування.

— Бо поміркуйте собі, добродію, якби такий гість заглянув під себе? Або, що ви зробите, як він піде додому?

— Про це нема жури, — відповів реставратор. — Я знаю своїх гостей. До мене приходять самі русини. Вони пильнують корчми, як ока в голові. Жоден не спізниться на секунду! А за те нема страху, що загляне під себе: він дивиться в склянку або на стіну. А як піде один додому, то на його місце прийде два. Ось побачите, пунктом пів дванадцятої закрадатимуться попід стіну хильцем, як зайці до сепаратки. Вони там у карти грають. Пересидять до білого ранку. Висиділи би яйця струсині, не то курячі!

Дальшої розмови Славко не чув, бо надійшли три його товариші. Один із них, у пом'ятій вишиваній сорочці, повідомив Славка, що його швагер прийде аж пізніше, бо стрівся з якимись знакомими панками. А другий товариш, малий, чорненький, як лиш привітався зо Славком, то зараз зігнувся трохи, сперся долонями на коліна й плакав. Сльози капали на землю. Славко здивувався. Але як добре придивився, то переконався, що той чорненький не плаче, тільки сміється так щиро. Він якось дивно сопів, знімався, очевидно, щоби промовити, але йому не ставало духу й він знов хилявся. Обтирав очі пальцями й стріпував сльози на землю. Не зараз здобувся на бесіду.

— Славку... Матчуку... а ти що?! -говорив чорненький захлипуючись. — Та ти маєш свідоцтва з трьома іспитами?

Славко перелякався:

— А ти ж відки знаєш?

— Адже твій швагер казав мені, ти, йолопе!

Славко заговорив хутенько:

— Прошу тебе, не кажи нічого швагрові.

— Та я вже сказав, — відповів чорненький і знов схилився до сміху.

— Свиня! — сказав Славко й засумувався.

Всі три кепкували собі зо Славка. Він боронився зразу, а потім перестав. Пив із ними пиво й одно слухав, а друге пускав мимо. Мозок його працював тяжко. Думав над своїм забобоном.

Який же він до лиха консеквентний, той забобон. Ледве Славко встиг викинути з свого серця ту вічну грижу через Краньцовську, ледве зачав позирати весело на світ, ледве зачав тішитися з того, що втік від вороницької обстанови, аж тут на! Маєш! Новий клопіт і то зовсім із несподіваного боку.

Не так журився Славко тим, що сталось, як радше дивувався тою могучістю, тим, так сказати, маєстатом своєї теорії.

"Я її ще не був добре порозумів. Коли вона мене була вирятувала від тої загибелі, від тої безодні, то мені, дурневі, здавалося, що ця теорія ласкава для мене, як рідна мати. Що вона поблажлива, що часом милується й відступає часом від безоглядного примінювання своїх постанов. Аж бачиш, братчику, що так не є! Це не є рідна мати, тут нема ніякої ласки! Тут невмолима консеквенція. Незмінні правила, сухі параграфи — та й годі!"

XI

На другий день по від'їзді Славка зачалася сльота. Дощ падав видимо й невидимо, бо навіть усередині в хаті було вогко. Зразу всім було байдуже; от дощ, то й дощ, чи в пору, чи не в пору, а він мусить своє відпадати. Їмості навіть здавалося, що це природа плаче за Славком, їй таки було жаль за ним. Хоч нікому й не признавалася, бо вже така вдача в неї, що всяке почування ховала глибоко в своїм серці, потай усіх, а все-таки не раз і не двічі тяженько зітхнула, нагадуючи собі Славка. Правда, не багато вона його на день видала, не велику з ним, бувало, розмовоньку мала, отже все їй легше було від самої думки, що він біля неї.

Але дощ не вгавав. Стали люди показувати своє невдоволення з нього здогадами, коли він уже раз перестане.

— Це допевне триднівка! — здогадувались.

Еге! Добра триднівка, що вже п'яту днину сипле, неначе з сита. Хляпавка, не триднівка! Ще котрий посіяв озимину, то махав

читати