Завантажити

бий-бий, — не вгавав грозити панотець.

Оля тепер розуміла вже докладно, що цей чоловік для неї — вова. Хмурилася ще дужче, борідка ж її зачала морщитися, а губки стягалися в маленечку підкову.

— Це не красно дідові шкоду робити навмисне, — навчав панотець, — бо дідо бий-бий!

Оля притулилася до Гандзі, обняла її рученятами й жалісливо заплакала.

Їмость схопилася до дитини й доразу зрозуміла все.

— Ти вже причепився до дитини? — говорила шепотом, аби Галя не чула.

Панотець соромився. Але вже не так, як той циган, що з'їв чужий обід, а радше, як той злодій, що підкопався до чужої комори, вліз до неї і застав там господаря з синами при горілці.

— Прошу її лишити, — сказала Галя до їмості, — то лиш Гандзя вміє її забавити!

Панотець наважився направити свій промах.

— Вона, певне, хоче їсти, — сказав і подибав борзенько до кухні.

Їмость подумала: "Уже знов хоче щось ізновити", — й непомітно пішла тихенько до кухні. Тут застала панотця, що узяв кружок із цілою шинкою, приготованою на храм, і хотів її двигати до покою для Олі.

— Ще треба одної Гандзі, аби старих забавляла, — обізвалась їмость, здвигаючи плечима. — Нащо ж ти це забрав?

— Воно голодне! — оправдувався панотець. Держав шинку на животі й не знав, що з нею робити.

— Постав то, постав! — говорила їмость і відібрала від панотця кружок із шинкою. — Дитина вже пила молоко, їй нічого більше не треба. Ти так, гей старий кавалер, що ніколи дітей не видів ізблизька!

Як вернулись обоє, то дитина ще плакала. Панотцеві так було прикро, що силувався таки доконечне якось її втихомирити.

— Вона, певне, хоче спати. Я їй зараз постелю!

По цих словах справився панотець іти стелити, але їмость задержала його словами:

— До чого ти хочеш братися?

Тоді панотець побіг борзенько до Гандзі, став собі так, аби Оля його бачила, й промовив до неї з розпукою:

— Ти свари мене!

Але Оля відвернулась від нього й плакала далі.

— Лишіть, татку, вона зараз перестане! — сказала Галя.

Але панотець роздумував собі: "Їсти не хоче, спати не хоче, а навіть сварити ні, то..."

— Вона мусить бути хора; певне, трудна з дороги, — сказав уголос із твердим переконанням.

Тим часом Гандзя забавила дитину. Вона перестала плакати й сміялася крізь сльози, дивлячись, як Гандзя птрумкає на губах, мов на дримбі.

— Не вольно Олю сварити, — промовляла Гандзя, — бо Оля буде бий-бий! Ньо-ньо!

— Оля бий-бий! Ньо-ньо! — лепетала дитина і грозила пальчиком.

Панотець аж просіяв і розсміявся вголос. Про себе ж подумав: "Таке маленьке та й знає, що добре!"

Галя за цілий час, як дитина плакала, не рушилася з крісла. Властиво, рушилася, хотіла схопитись і побігти до Олі, але в сам раз нагадувалась і заховувала поважний спокій далі. Штучність такого спокою була очевидна. Сліпий був би завважив, що Галя, всупереч своїй живій вдачі, силується на повагу. А ця вдавана повага була їй дуже не до лиця. Це показалося дуже яскраво на другий день, коли з'їхалися гості, а Галя вітала їх у заступстві господині дому.

Вона виходила проти кождого дуже повільними кроками, щоби поважніше, а через те, що мала дрібний хід, то здавалося, що вона не зайде сьогодні від стола до порога. Подавалася притім цілим корпусом назад, щоби бути рівною й стрункою. Та намість цього виходило зовсім що інше. З такого надмірного вигинання живіт виступив їй наперед, і вона подобала на вагітну. З цеї причини отець Василич із Берберівки навіть зажартував із неї:

— Як я бачу, то ви, пані, не тратите марно політків.

Вона вдала, що не розуміє його. Отже-таки зачервонілася по самі вуха. За цей жарт ізненавиділа Василича навіки.

А вже найдивніше поводилася супроти жінки катехита, Марії Вишневички. Галя приятелювала з нею ще з інституту, та їмость саме задля Галі запросила катехита на храм. Галя була досі з Вишневичкою на "ти" й називала її Мінцею. Тепер же стала їй "викати" й називала її панею Вишневичевою.

— А як ся маєте, пані Вишневичева? — сказала повагом і зареготалася.

Вона таки дійсно врадувалася, побачивши колишню приятельку. Але сейчас перервала сміх, віддуваючи губи, щоб стягнути лице до поважного виду. Одначе радощі були завеликі, щоби так легко датися прогнати з обличчя. Сміх раз у раз вертався на лице, а Галя за кождий раз віддувала губи. Здавалося, буцім вона має щось у роті й безперестанку румигає. Вишневичка порозуміла зразу те поведення в той спосіб, що Галя чогось гнівається на неї. Але потім переконалася, що ні, бо Галя зачала розповідати їй зовсім щиро про свою парохію.

"Це вона так згорділа, відколи стала пароховою", — догадалася Вишневичка.

Опріч катехита Вишневича й пароха з Берберівки, Василича, приїхав на храм іще панотець Тріщин із Підошвів. Це був іще молодий чоловік, здоровий і червоний. Удавав єзуїта й клерикала (хоч досить незручно), бо мав надію на пелерину й деканство. Одначе досі знали його з іншої сторони, а саме, що мав себе за великого проповідника та що замучував жінку, бо сплодив з нею

читати