Завантажити

говоріть, браття! Тут ніхто не підслухає. Говоріть вільно, як на козацькій раді!
— Багато про що є говорити, аби до ладу. Незабаром рекрутчина впаде на голови гуцульської бідноти. Наш сільський двірник потурає багатіям.
— Та й в суді за них держить руку. Чи посварились де люди, чи в корчмі заколот зчинили, то суд не зважає на правду, а приневолює бідноту, саджає невинних годувати блощиць у буцегарню або посилає на непосильні роботи.
Слухав Юрій, похиливши голову. Кожне слово тяжким каменем падало.
— Ваша правда, браття.
— Правда наша, але вона зав'язана у драній торбі. А кривда зверху сіла на ту торбу... Радилися ми і порішили обрати тебе, наш соколе-отамане, за сільського двірника. Незабаром мають статися перевибори. Зберемо всю голоту, всіх чесних газдів, громадських пастухів і не поступимося на сільській раді.
— Кричатимемо за тебе, Юрію, аж ся гори обзиватимуть!
— А коли наша не візьме, то й топірцям дамо роботу!
— Топірці най таки до слушного часу, братове. Але мені тяжко з усім цим упоратися. Сервітутські справи тягарем лежать на мені, — вагався Юрій.
— Сервітутські справи для всього околу, а двірництво для нашого рідного села. Захисти нас, добрий соколе, від зграї вороння!
— Просимо! Всі просимо! І кров наших батьків кличе тебе!
— Просимо згоди! А ми на раді не відступимо.
— Якщо так жадає громада, то я приєднуюсь до неї, — Юрій задумливо, з виразом жалю звівся, вклонився.
Навколо нього стали оборонці правди, наче лагодились у похід. У очах Юрія поєднувались рішучість з журбою. Гордість і гідність не залишали його і в часи смутку, і в хвилини збудження.
Коли розійшлися, Юрій сів до столу. Рука покладала на папері його тривожні думи.
 
* * *
Кожного дня одержував якісь звістки, повідомлення. Перечитував листи, давав відповіді. Ось обізвався Олександр Кониський, який багато працював над створенням монографічної біографії Шевченка. Як рідному, розповідає він про себе: “В січні 1863 року мене заслали — без суду — у Вологду, а потім у Тотьму. Тут я загубив і останнє здоров'я, і силу, і енергію; і на старість одружився”.
В особі багатьох прихильників звертається до Юрія віденська громада; надсилає листи і просить дати відомості молодий на той час австрійський літератор Кароль-Емідь Францоз, якому належить честь дослідження Шевченка та популяризації його творів.
Тепло відгукувався на запрошення досвідченого літератора, педагога і фольклориста Якова Головацького збирати зразки народної творчості на Буковині, надсилав йому записане з уст своїх краян.
Справи вимагали бувати в Чернівцях. Тоді по дорозі зупинявся в Розтоках, навіщав свого друга Олексу Чернявського або жив у родича Олександра Волянського. Тут збиралося коло молоді. Наїжджала сюди з сусіднього села Олександрова своячка попівна Павлина Волянська. Ставного зросту, говірка, вона приваблювала юнаків милим поглядом синіх очей, доброю усмішкою та жартами.
Засилали легіні сватів до Павлини, але вона вередувала, не раз підносила їм гарбуза. Познайомившись з Юрієм, дівчина захоплювалась його грою на гітарі та розповідями про Венецію, Молдову, про військові походи і всілякі пригоди. В свою чергу своїми веселощами дівчина відвертала Юрієву увагу од багатьох турбот, тяжких роздумів.
Не відмовлялася вона, коли Юрій запрошував на прогулянку. Виходили далеко за обійстя, коли сонце лягало за гори. Разом слухали, як зозуля у вечірніх сутінках голосно лічить чиїсь літа або перепел обізветься в колоссях жита, пропахлого сонцем. Дівочим сміхом обзивалася стежка, якою ступала нога веселунки, і той сміх відлунював у серці поета.
Наступного дня Юрій запросив її на прогулянку верхи в гори. Виїхали далеко за село. Зупинились на березі, де каміння перетнуло течію, утворивши невеличке озерце. Юрій аж мружив очі, дивлячись, як бавився вітерець завихреним волоссям дівчини. Повні губи її були напіврозкриті, а грайливі очі дивилися задерикувато, по-хлоп'ячому. З кожною усмішкою розкривалися перловими разками міцні білі зуби. Зелені чобітки щільно обхвачували ноги. Зріст і вся постава дівчини говорили про молодість і силу.
Переїздили мостом, побудованим Олексою Чернявським, на той бік Черемошу. Тут зупинили коней. Юрій став на землю, подав руку. Вона хвацько вистрибнула з сідла і опинилася в його обіймах. Жартівливо дівчина звільнялась від них, виявляючи свою фізичну силу і спритність.
Повертались до хати ввечері. Юрій відчував, як по тілу розливається млость від приємної втоми. Брався грати на гітарі, імпровізуючи бадьорі, грайливі мелодії. А Павлина приспівувала — була не тиха та сумна, а голосна та гостра на язик.
Лишившись наодиниці, Юрій поринав у роздуми, які наче гойдали його на легкій хвилі. В цій новонародженій дружбі знаходив зовсім не те, що приносили йому досі сердечні поривання.
Не забирала Павлина у нього стільки уваги, як минулі захоплення. Взаємини складалися просто, бо

читати