Завантажити

селян від сервітутської кабали. Треба негайно відбути в Чернівці, виконуючи волю громади. Підкуплені свідки давали фальшиві свідчення. Одного з них пізнав Юрій по його гусарських вусах. Це той, що охоче брався карати буками жовнірів. А тепер він десь за вчителя — яка ганебна спілка з жандармами!
Виступаючи захисником на процесі, Юрій тримав себе з гідністю громадського уповноваженого. Стиль його виступу був не адвокатський, а відверто викривальний. Промовляв не юрист-оборонець, а страдник, який уболівав за долю свого народу. Вперше судді зустрілися з таким захисником. Не по нутру їм було вислуховувати промови без посилань на правові артикули. Його посилання адресувалися до серця людини, до честі й совісті. Суддя навіть зауважив:
— Ви, добродію, виступаєте не на гуцульському зборищі, а в суді, регламентованому цісарськими законами.
Юрій ледве стримав своє обурення. Бачив, як обличчя сусідів скривилися, наче від несподіваного удару.
Вирішення справи відтягалося. За кожним разом виступи Юрія ставали нервовішими, сповнювалися іронією. Ледь помітна презирлива усмішка відбивала нескоримість уповноваженого від громади. Тут велась полеміка не тільки словами, а й зовнішнім виглядом представників двох непримиренних таборів. Юрій відчував свою моральну вищість перед цими, нарядженими в мундири, державними правонинцями. Жорстока необхідність підказувала йому відвагу і благородну рішучість. Адже змагається він за гуцульську правду. Якщо формально переможуть його вороги, то відголос тієї правди не згасне своєю моральною зверхністю.
Стояв перед чиновниками не тільки уповноважений громади, а й великий правдолюб. Його поведінка бентежила й дратувала ретельних слуг державного правопорядку. Завчені фрази, застиглі, ніби закам'янілі постаті в мундирах, обвішаних регаліями, затиснуті од люті вуста, міцні, обважнілі щелепи, олов'яна невиразність очей — у цих рисах пізнавав образ австрійської Феміди.
— Ви, пане офіцер, виступаючи в суді, маєте одягати форму з усіма познаками на мундирі! Зважайте, що в цьому залі виставлено портрет його величності австрійського цісаря! — суддя зробив урочистий жест рукою...
Юрій на це нічого не відповів, хоч у думці й склалася належна відповідь: “Я стою перед лицем народної гуцульської правди”.
Повертався збентежений і обурений поведінкою німецьких чиновників, найманих юристів, лжесвідків. Натяк судді до болю вразив Юрія. Не мундир красить людину, а чисте серце і совість. Прибувши додому, хотів кинути своє офіцерське вбрання в піч і спалити його, але завагався. Вирішив порадитись з побратимами.
Через день посходились вони на раду. Зодягнений по-святковому, Юрій зустрічав гостей, саджав до столу.
— Рідне моє камраття! Покликав вас на свято в день мого народження.
— Вітаємо, друже!
— Аби все було добре!
— Послухайте мене, мої соколи! Давно скинув я з себе католицтво. А тепер, у цей святковий день, маю зректися й свого офіцерства. Годі мені терпіти наругу. Най всі знають. ким я єсь! Юзьку, — звернувся Юрій. — Розпалюй ватру серед двору. Та трембіти беріть, хлопці, щоб заголосити, наче за померлим!
Не могли второпати, до чого це ведеться. А тим часом, коли спалахнула ватра, Юрій виніс на подвір'я своє офіцерське вбрання. Всі навколо обступили його.
— Хай вітер димом понесе мої військові познаки аж на Чорногору! — кинув те вбрання до ватри, аж дим заклубочився.
Заголосили трембіти, ніби скликали на похорон. Попереду стояв Юрій, задумливо дивлячись на звої диму, що здіймалися над вогнищем, У якому догорав його офіцерський мундир.
На клич трембіти почали сходитись люди, здіймали шапки, ставали біля згасаючого вогнища. Десь взялися цигани — хотіли теж узяти участь у похороні.
— Хто помер? — питали.
— Чия душа приставилась?
— Кого хоронитимуть? — Може це жарт? — поглянув старий чоловік на Юрія і впевнився, що то не жарт, бо вигляд у нього був задумливий і зосереджений.
— Ні не жарт це, люде добрі, — обізвався Юрт. — Най за димом розвіється наша кривда в мундирах! Був, єсть і назавжди буду гуцулом.
Слова Юрія супроводжували голоси трембіт.
— Ото наш краян!
— Душевна людина! — дивувалися селяни.
— По конях, хлопці, і за мною! — гукнув Юрій. Помчали побратими, розмахуючи топірцями. Зупинилися біля двору нареченої, заспівали;
Вийди, дівчино,
Вийди, рибчино,
До князя свого!
Незабаром вийшла Павлина, винесла пива, частувала прибулих
— Доброго пива наварила! Спасибі!.. Це мої побратими. Прибув сватати тебе! Вітай гостей, Павлино! — Юрій вклонився.
— Пийте, гарні легіники! Але чому ти, Юрію, так довго. барився? Мені тут непевні відомості принесено про тебе, — поглянула на чоловіка, що раптом виринув з-за рогу хати. Юрій, упізнавши в ньому вусатого гусарина, аж зблід. — Я прошу тебе, Юрію, вдруге прибути в повному вбранні офіцера! Таким я жадаю бачити тебе!
— Мою душу не ввібгати в цяцькований

читати