Завантажити

Читав у похилих постатях, тоскних очах велику народну скорботу. Дехто приводив діток у подертих киптариках.
— Заступися, синку. Ти письмо знаєш і бував по світах.
— Кажуть про сервітути. Бо нікому захистити нас. Пан за пана тримається, наче п'явка за п'явку. А ми самі, темні.
Падали ниць прохачі, ловили руки, щоб поцілувати. Навчили й діток цілувати руки.
— Не кланяйтеся нікому, гуцулиі Не цілуйте рук! Подивіться! Адже наші гуцульські гори не хиляться перед хмарами!
— Синку наш, не нам ся рівняти до гір. Ми зраджені свойов долев.
— Топірці треба міцно тримати в руках, щоб не зраджувала доля, — запитливо поглянув на прохачів Юрій.
— Або ми знаємо... Потупилися наші топірці, не годні й горобців полохати.
Гуцульські сльози проймали жалощами серце поета. Він давав їм поради, писав супліки. Щонеділі навідували його делегати з околишніх сіл, приносячи нерадісні вісті, а з ними й душевні муки.
Брався писати нові твори. Не завжди закінчував їх, відкладав надалі. Львівські приятелі зверталися з листами до Юрія, закликаючи надсилати написане. Але Федькович відповідав: “Треба, мабуть, кобзу на клинок повісити, а самому ся до ціпа та до коси узяти, щоб робити...”
Цими словами хотів сказати, що є справи, які він не може відхилити від себе. Ставав захисником гуцульської правди, що спокій і час забирає.
Сумними рядками зазвучали поезії.
Тепер з жовнірської неволі переселявся в світ гуцульської бідняцької долі. Так з'явилася поема “Дезертир”, написана за живими переказами побратимів. Епіграфом до неї поставив Шевченкові слова:
А я так мало, не багато
Благав у бога — тільки хату,
Одну хатиночку в гаю.
Відкладав до слушного часу закінчення поеми. А тим часом несподіване лихо увійшло в оселю Федьковичів. Невеселими були новорічні свята, коли Путилів спіткала пошесть тифу. Не встигав панотець правити служби по померлих. З'явився він з кадилом і в хату Федьковича, коли померла його мати в січні 1864 року.
За народними звичаями відбувався похорон. А трембітарі зійшлися не тільки з рідного, а й з навколишніх сіл. Принесли вони свої жалі та пошану до цієї хати, де народився і жив захисник гуцульської правди. Коли затрембітали, то й гори обізвалися смутком, наче то плакала гуцульська доля, сльозами і кров'ю кроплена...
На кладовищі став на коліна Юрій, обіймав свіжу могилу, заквітчану ялицею. Звівшись, обійшов засніжені могили своїх сестричок. Зупинився біля Марійчиної, дивився на ялицю, що сам колись посадив на знак любові до сестри, від якої вчився співанок і казок. За п'ятнадцять років смерека розпустила віти, наче простягла жалібні обійми. Смуток нахилив голову Юрія. Його обступили побратими, тримаючи трембіти, як знаряддя, готове до бою.
Супроводили друзі зажуреного Юрія аж до хати. У риданнях билися звуки трембіт, розносячи жалобу по гуцульській землі.
 
* * *
Незважаючи на морози й сніговії, Юрій тепер не одягав на голову крисані — так велить звичай віддавати шанобу померлій.
Приходили й простоволосі гуцули до двору, приносили нові й нові жалі.
— Обрали нас краяни від Довгопільського околу просити твоєї ласки, сину. Наша жура привела сюди. Стань за нас у сервітутському ділі, захисти нас відтак у суді.
— Змилуйся, рідний соколе, най вашій померлій нені легкою буде землиця на цвинтарі, — благали жінки.
— Не йму, яку вам раду дати?
— Добру раду дасте, аби ваша ласка. А вчуле ваше серце знаємо. Єдин наш рятівник. Най добро не лишає повік.
— Що мені діяти з вами? — сумно дивився Юрій на прибульців.
— Стати нашим повноваженим. Най ваша доля щасливою буде!
— Гаразд. Візьму на себе цю тяжку ношу...
— Спасибі, добродію!
— Коли гинути, то разом, люде добрі. Сідайте ж до столу та розповідайте про свої збиткування.
Сідали до столу, оповідали тяжкі пригоди. Читав у тих оповідях Юрій велику життєву повість.
Нужденний вигляд людей, згорблені од непосильної праці плечі, передчасно постарілі жінки, хворі діти. Брав на себе Юрій тяжку ношу — стати захисником бідноти в суді.
Якось на свята зійшлися до хати давні друзі, щоб розважити господаря та й діло вирішити.
— Радий вітати вас, побратими! Давно час нам поговорити та журботу розвіяти.
Сколихнулись заквітчані барвінком та чорнобривцями стіни від розмов, дотепних приповідок. Юрій позабирав зі столу багато паперів.
— Понаписував цілі ожереди суплік, щоб довести одвічні права гуцулів на ліси та пасовиська. Карбовані вони кров'ю батьків наших!
— Ой, карбовані, соколе наш! — додавали прибулі.
— Правду кажете! Не знаю, чи слова карбувати, чи топірці нагострити, — Юрій запитливо глянув на всіх.
— Топірці в гуцулів нагострені. Але до слушного часу не будемо орудувати ними. Ще спробуємо позмагатися з лиходіями. Оце за тим і прибули... Маємо щось сказати...
Побратими переглядалися, мовчали.
— То

читати