Завантажити

восторге от Федьковича — это великий позт. Я читал из него кое-что Ивану Тургеневу (знаменитому романисту) — и он в восторге; и я передал ему прочитать и дать Марку Вовчку... Они что-нибудь напишут об Федьковиче или из него переведут”.
Редакція “Вечерниць” тримає зв'язки з письменником. У журналі було надруковано ряд його творів, зокрема першу прозову повість “Люба-згуба”. У листах до співробітників журналу Осип повідомляє про свої літературні інтереси. Листування з Данилом Танячкевичем стає помітним епізодом у його творчій біографії. Від нього Осип одержує нові видання художньої літератури, яку читає й сам, і в колі слухачів-жовнірів. “Нема в нас сонця, як Тарас, — пише він до Танячкевича, — нема місяця, як Квітка, і нема зіроньки, як наша Марковичка. Про Тараса та Квітку нема що більше й казати, а про Марковичку хіба тільки скажу, що звичайніш та краще не годен уже ніхто написати... За Куліша не знаю, що вам казати, — може бути, що я його не можу так оцінувати, як він вартий, але й його не можу читати... Куліш дуже учений, але не знає ще серця свого народу”.
У листах скаржиться Осип на свої недуги, сумує з того, що, можливо, доведеться загинути на чужині. “Якби я скоро загиб, братчики мої, то скажіть мені на Чорногорі красний хрест покласти. А Довбушеву кирницю скажіть красно вицимбрувати — кождий гуцул з-над Черемошу покаже вам, де вона є”.
Перебуваючи в стані недуги. Осип не переставав писати поеми “Новобранчик” та “Лук'ян Кобилиця”. Зачитував написане жовнірам. Пізнавали вони в творах своє тяжке бідування та історію рідної Гуцульщини, а рядки поеми про Кобилицю знали напам'ять.
Шумить, летить наш Черемош
Кровавий у море,
А могили берегами
Чорніють, як гори:
Кого ляхи замучили,
Кого утопили,
А хто не ждав, поки втоплять,
Сам скочив у хвилю.
Сумно зарув наш Сокільський,
Голосить Сучава:
Сини мої нещасливі,
Нащо ваша слава,
Нащо думка козацькая,
Батьківськая воля,
Коли усі погинете
У ляцькій неволі!..
Сперли ліси, сперли пашу,
Дров ні хворостини,
Ваші жінки, ваші діти
Від студені гинуть.
А з-під вас ся поточили
Кровавії ріки...
Закинутий у далеку межигірську казарму, поет вінчає сміливим словом виплеканий ще з дитинства образ народного ватажка. Адресуючи свою поему до земляків, багатозначно натякає:
Чи ще не час легіникам
На коники сісти?
Знаходив Осип щирих цінителів своїх творів. Плакали земляки, читаючи “Любу-згубу”, співчували долі закоханих, пізнавали в поведінці Ілаша невтримну вдачу легіня-гуцула. Уболівали за Василя, Калину та Марійку. То були справжні квіти Буковини.
У назву гуцульської повісті “Люба-згуба” вкладав поет і свої болі недоквітлої любові.
 
* * *
Новий 1863 рік Осип зустрів у ліжку, хворіючи знову на запалення легенів. Чекав на видужання та звільнення з армії. Уявляв себе лірником, що розносить по Буковині рідні співанки, мандруючи від села до села. Розповість він людям історію свого пишноквітного краю, поширить освіту в народі.
Нетерпляче чекав того дня, коли скине з себе набридлий мундир і католицьке ім'я. Такий час настав по видужанні. Сходилися земляки проводити свого улюбленця. Підносячи перший келих, він промовив:
— Рідне браття! Випиваю цю гіркоту разом з жовнірською недолею! — кинув на підлогу келих, розбив його.
— Слава нашому краяну! — загули голоси жовнірів.
— Розчерепити б і нам ці пугарі!
— Ні, ще нам пити до дна свою біду! Обіймаючись, стали колом краяни, наче готувались до танку. Посередині Осип. Затяг імпровізовану пісню:
На рокиті трембітар
Із трембітою стоїть
І так згорда, як сам цар,
Погляда на нижчий світ.
А там спрага, а там порох,
А там мука та кайдан...
Жовніри ще тіснішим колом обступили Осипа, підхопили різноголосе:
Що там твориться в долині?
То куми з хрестин ідуть.
А там далі домовину
Неукритую несуть.
 
То ж в них тілько тої волі,
Що родиться та вмирать?..
О, вмирайте ви там вдалі,
Я вам буду трембітать!
Переходили до прощальних співанок, повитих словами приязні і скорботи розставання. Тоді голоси побратимів такою журою звучали, ніби то виривався невільницький стогін з турецької каторги. Осип наказав приготувати трембіту. Адже дехто з жовнірів добре майстрував її з березової кори.
Налили келихи вина, дали один Осипу в руку.
— Вип'ємо за подію значну! Однині католицьке ім'я Осипа я скидаю з себе. Маємо його назавжди погребти, хай народиться нове моє ім'я Юрій. Хай же трембітар затрембітує! — вихиливши, кинув і цей келих, аж заіскрилося череп'я.
Звуки трембіти потрясли повітря. Дехто переходив од співу до сліз. А кому не вистачало голосу, той затискав у кулаці руку свого товариша, наче ним зусилював і звучання пісні, і клич трембіти. Один по одному підходили

читати