Завантажити

почав читати “Кобзаря”.
Наче розсовувалися похмурі стіни казарми і відкривалися перед очима далекі простори, де “по діброві вітер виє, гуляє по полю”, де носить шляхами свою недолю Катерина, де на заклик Залізняка сходяться святити ножі гайдамаки. Поетичні слова западали в жовнірські серця, єднали помисли й почуття. Глибше пізнавав поет духовний світ своїх побратимів. Кожен з них вловлював зміст прочитаного, а потім вони починали награвати рідні мелодії на флоєрах у супроводі скрипки, сівши тісним колом біля Осипа. Зворушений щирістю краян, він починав імпровізувати свої, народжувані в казармі, співанки.
Ой вийду я з хати та й стану гадати:
Коби-то не зброя, не білі кабати,
Ой то ж би-м полетів, як куля, як кріс,
Де-м орлом родився, де-м соколом ріс.
 
Виходить із хати рідненькая мати:
“І слихом слихатн, і видом видатні
А де ж бо ти, синку, а де ж бо ти бу,
Що моїх ти сльозей ніколи не чув?”
 
“Ой ненечко-утко, не жалуй, не думай:
Летів я за море, летів я за Дунай,
Ходив я далеко, далеко у світ,
Підгір'я шукати. Підгір'я там ніт”.
Натхнений зустрічами, поет переходив від однієї імпровізації до другої, викликаючи кожного разу схвалення земляків.
Зашуміли темні лози
Козакові при дорозі.
По дорозі блудом ходить,
Вороного свого водить...
За північ було, коли розходились побратими. А декотрі поснули в його кімнаті. Осип ще довго не спав. Ніби продовжував задушевні бесіди з жовнірами, даючи їм поради та навчаючи бути свідомими своєї гідності.
Не спав, при миготливому каганці писав:
Можна трошки потужити,
Лиш би браття не збудити...
 
* * *
Готувалися побратими до великодніх свят. У кожного свій клопіт, свої турботи. Кожен мав принести якийсь дарунок до хати рідного лекмана. Той найкращу писанку, той викарбуваний топірець, той власноручно зладнану флоєру. Радий був Осип мати їх з щирих рук. Серцем сприймав усі болі добрих краян, приєднуючись до гуцульських святкових звичаїв, бо католицьких церковних традицій давно не визнавав.
Але чому стільки жури у виразі його задумливих очей? Мабуть, щось незвичайне має казати.
— Рідні краяне! Вітаю вас зі святом, яке споконвіків наша Гуцульщина відзначає своїми звичаями, — кожного обіймав і цілував.
— Спасибі, пане отаман!
— Дай, боже, у всьому добра та гаразду.
— Слава віднині й довіку!
— Щоб святилося й добро творилося!
У кожного побратима знайшлась якась приповідка.
— А тепер, братове, послухайте вістку, принесену здалеку, — вщерть налилися смутком очі Осипа. — Слухайте й пам'ятайте! Не стало співця України! Помер той, чий голос лунав од дніпрових круч до рідного Черемошу. Помер Тарас Шевченко. Вічная йому пам'ять!
— Вічная пам'ять! Вічная пам'ять! — загомоніли всі.
— Вічная йому слава! — промовляв скорботно Осип.
— Вічная слава!.. Вічная слава!..
Печаль великої туги лягла на всіх.
Сідали по-святковому за стіл, пили наливки, їли гуцульські страви, згадували рідні оселі. Заговорив мовою поета й Осип — “Співацька добраніч. На скін Тараса Шевченка”.
Світить місяць світлесенько
В молоденькім маю,
Би ся було виднесенько
На козацькім краю;
Би ся було виднесенько
В калиновім лузі,
Як вкраїнський співаченько
На Вкраїні тужить.
Присягою ширити Шевченкові думи прозвучали заключні рядки скорботного вірша.
На добраніч ти, віщуне,
На козацькі діти!
Ляг єсь спати в світлі луни
В засльожені квіти.
Спи-ж ти, руський соловію,
Я за тебе тужу,
А як тутки зазоріє,
Я тебе пробуджу.
Сувора правда і щирість поетових слів, слізьми та кров'ю перемиті, роз'ятрювали пекучі болі, а в очах викрешували іскри жалю й гніву.
З похиленими головами розходились жовніри. Десь ще лунали звуки церковного гімну “Пречиста діво”. А він сідав до невеличкого столу, чоло мережилося брижами незгасаючої задуми. Зовсім не по-церковному писав сатиру “Пречиста діво, радуйся, Маріє”.
В уяві поставали Шевченкові безталанні покритки і сироти. А за ними прибували, наче просили поради, знедолені та горем биті шукачі притулку. Покладалися на папір дрібно писані рядки, снувалося мереживо вразливих малюнків, а слова церковної пісні звучали повним дисонансом до явищ жорстокої дійсності. Там молодий жовнір забитий лежить, “личко студене, шати му кроваві”, а там он помирає бідне сиротя, “там онде блудить сплакана дитина”. А в церкві теленькає дзвін і співають “Пречиста діво, радуйся, Маріє”.
Кожну строфу бере поет у кільце словами того співу, і вони звучать саркастично.
Не зводиться із-за столика, поки не наниже всіх строф на папір. Уже тьмяно сіріють стіни, підпираючи низько навислу стелю казарменої прибудови, перестає теленькати церковний дзвін, а з думки не сходять уявні гості. Як стогін, проклять, звучать

читати