Завантажити

“Современника” подавали докладну хроніку політичних подій, сповіщаючи про пробудження підвладних Австрії народів. Вони популяризували ім'я угорського революціонера Кошута і його однодумця Петефі, який загинув у бою за долю свого народу. Ці імена ширились серед передової інтелігенції. Не раз чув їх Осип, ще будучи в поході. Нові його друзі теж прославляли мужність народних героїв.
Тепер Федькович заприятелював з Кобилянським, який познайомив його з друзями. Серед них визначався сміливими думками Кость Горбаль — одноліток Кобилянського, походженням з Тисьменців. На Буковині він заробляв приватними уроками й складав іспити в Чернівцях на атестат зрілості. Кость виявив себе начитаною людиною, мав бібліотечку, в якій на почесному місці тримав “Вінок русинам на обжинки” Івана Головацького та інші видання, що ними визначився початок літературного відродження на Західній Україні.
Осип мав нагоду почути багато цікавого в колі патріотичної молоді. Тут він довідався, що у Львові існує літературний гурток студентів, про наміри письменника Богдана Дідицького видавати нову газету “Слово”.
Одного зимового вечора друзі сходилися на квартирі Кобилянського, Осип поспішав, сподіваючись зустріти там Емілію. Наче вгадала вона його бажання, вийшла назустріч.
Засніжена від помірної метелиці панна стояла біля кипариса, що одинаком виріс біля дому і визирав чужинцем, прибулим з сонячного півдня. На фоні білих заметів Емілія здалася якоюсь привабливою прикрасою тієї гірки, на якій стояв будиночок.
— Добривечір, пане офіцер, — обізвалась стиха вона, посміхаючись.
— Не сподівався такої приємної зустрічі, — Осип відчув у руці панни приємну теплоту, а в її очах читав розважальну жіночу пустотливість.
— А я сподівалась на цю зустріч. Навіть бажала її, — усмішка й відвертість панни заінтригували Осипа.
— Радий, що справдилась ваша сподіванка.
— Знаю, що в домі чекають на вас. Але...
— Але не поспішатиму, якщо це буде приємно для вас.
— Можете догадатись самі, — Емілія знадливо посміхнулась до Осипа. — Підемо назустріч цій заметілі.
Скорився панночці. Та й не міг противитись їй, що інтимно заворожувала теплою щирістю, дотепами та жартами. Наче вона збагнула таємничі порухи душі армійського офіцера, що після суворих обставин казарменого життя швидко сприймав звабливу жіночу ніжність.
З деяким запізненням прибув Осип до товаришів.
— Доки чекати на тебе? Чай уже охолов, — хвилювався Кобилянський.
— Пробачте, друзі! Бувають же пригоди в житті людини...
— Добре, що хоч пізно завітав. Ми вже тут дискутуємо без тебе, — Кобилянський подав Осипу стільця. — Сідай і слухай. Тут ми обговорюємо видавничі задуми Богдана Дідицького. Горбаль ідеалізує їх. А я іншої думки і хочу переконати друзів, що нам треба ширити в літературі народну мову, писати так, як говорять прості люди. А Дідицький вигадує штучне язичіє.
— А що Осип скаже? — Горбаль поглянув запитливо на Федьковича. Той нічого не відповів, лише поклав на стіл жмуток своїх віршів. Кобилянський почав їх читати.
Це зовсім інша поезія. Мова звичайна, народна. Не така вигадана, як у Дідицького.
Зачитували свої вірші Кобилянський і Горбаль. Потім Горбаль почав декламувати:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами,
Чому стали на папері
Сумними рядами.
Від несподіванки Осип звівся, розпростер руки.
— Що це? Чий це голос звучить? Вперше чую!
— Вперше і я почув, перебуваючи у Львові. Запам'ятав цей вірш, і він невідступне переслідує мене. Написав його наддніпрянський поет Шевченко!
— Шевченко?! — багатозначно перепитав Осип. — Чув його ім'я, а віршів ще не читав…
Було вже за північ, коли розходилися друзі. Осип вийшов на вулицю. У суміжних кімнатах будинку вже не світилися вогні. Думкою побажав Емілії чарівних сновидінь і попростував засніженою вулицею.
Не міг збагнути всіх вражень цього вечора. Сидів біля столу. Крилатими словами кружляли думи й лягали на папері рядками:
Оскресни, Бояне, присвітлий співаче!
Та де ж ти довго ночуєш?
Давно вже по тобі Слов'янщина плаче,
А ти нас, Бояне, не чуєш?..
Як з побратимом, повів поет щиросердну розмову з древнім співцем — віщуном народної правди й волі.
Оскресни, оскресни, заграй нам до бою,
Заграй нам, як громи небесні,
Грай пісню правдиву, грай пісню нам свою,
А згинуть крикливці безчеснії
Боян рідної землі мусить воскреснути, щоб співами своїми провіщати відродження краю.
Най руськая земля Бояна учує,
Най руські сини го забачуть.
Тепер має про що розповісти він при черговій зустрічі з друзями. Свої настрої і думки про народність літератури він висловить рядками цього вірша.
 
* * *
Початок 1861 року приніс новину в літературному житті. У Львові з'явилася друком нова газета “Слово” за редакцією Богдана Дідицького. Ця подія стала предметом серйозних розмов у

читати