Завантажити

мету об'єднання Італії.
Залишки недобитої армії Урбана поверталися до Австрії. Пішли ешелони на схід. В одному з них поїхав до Відня в складі 41-го полку підпоручик Осип Федькович. Байдуже йому до підупалого австрійського патріотизму, бо свідомий був того, що під його оболонкою криється національне гноблення народів, підвладних короні Габсбургів. Стогнала під їхньою всевладною рукою й рідна Буковина, незважаючи на запроваджену Францом-Йосифом конституцію.
Всіма помислами линув Осип до поневоленої своєї батьківщини:
В місті Гумані на золоті бані
Сидить сокіл сивесенький:
— Куди ж ти їдеш, поручику пане,
Федьковичу молоденький?
— Їду я, їду з гори Чорногори
За бистрії за річеньки;
Гей на день добрий, жовнярський суборе,
Ви славнії козаченьки!
— Бог дай здорове, поручику пане,
Федьковичу молоденький;
Просимо тебе, ой просим тя з нами,
Сідай на мед солоденький.
— Ой не прийшов я до вашого двору
На меду си пити,
Але-м приїхав славному субору
Співаночку заспівати.
Бо моя мати мене породила
Та де вірли воду пили,
Та й співаночок мене научила…
Розгулювала думка й на Чорногорі, і в Довбушеві печери зазирала, линула й за дністрові хвилі. А там —
Дівча квапить до керниці, думку си співає,
І вівчар там молоденький білі вівці кличе...
Уявляв себе мандрівним лірником, що ходить від села до села, провіщаючи піснею народне визволення.
Скинути б оцю набридлу зелено-сіру кабату, вбратися в гуцульську ношу! Та й зректися осоружного католицтва, хрестом якого благословляв батько, завдаючи в жовнірську неволю.
Зупинився ешелон у Відні. Не зустрічали тут галасом потерпілих вояків. Недовго стояли, вирушили до Пешта, там висіли з ешелонів. А звідти маршем до Чернівців.
 
* * *
Ось вона, в думах омріяна Буковина. Приніс Осип у рідне місто незрадливі почуття, а з ними народжений у походах сувій віршів, пропахлий жовнірським потом.
Відшукав на кладовищі могилу сестриці Павлини, став на коліна, припавши до темно-зеленого барвінку. Повертаючись у місто, завагався. Не міг поспішати до батька, бо при згадці про нього ставало тоскно й боляче.
Продали мня ляхи в німецькі некрути,
Втопили ми долю, втопили мій світ...
Вирішив зупинитися в готелі. Тут могли мешкати лише грошовиті офіцери, до яких не належав підпоручик Федькович, бо не мав родової маєтності, а все, що одержував за службу, швидко витрачав, допомагаючи бідним жовнірам. До того ж тепер, коли полк перейшов на постій, офіцерам сплачували лише половину, бо поразка в тяжкій війні позначилась на фінансовому становищі держави.
Жити в казармі Осип не хотів, бо її сірі стіни тягарем лягали на душу. Доведеться перебувати в скруті, заборговуватись, але в готелі ліпші умови для відпочинку та літературної праці.
У перші дні ходив, оглядаючи місцевість, що викликала спогади раннього юнацтва. Зупинявся на березі Пруту, де вперше зустрів химерну дівчину. Народжувалися вірші, в яких воскресали хвилини незбагненної колись каламуті пробуджуваних юнацьких почуттів. Сівши на камені, дістав з кишені жмуток віршів, перечитував їх.
Його роздуми обірвала постать, що зринула перед ним. Похапцем заховав зошит у кишеню. Поглянув на незнайомого. Чи не фіскал? Найбільше їх треба стерегтися в рідному краю! Адже повернені з італійського походу мають бути під недремним оком державної пильності. Ні, це не такий. Адже у виразі його синіх очей приязнь, поетична замріяність. Розкішна темнувата шевелюра доповнювала вроду незнайомого.
— Пробачте за нескромність, пане офіцер. Дозвольте вас дещо запитати, — сміливо, з доброю усмішкою звернувся той.
— Прошу, — здивовано поглянув і звівся на ноги Осип.
— Вперше зустрічаю офіцера, що самотньо читає на березі Пруту. Мабуть, пан повернувся з італійського походу?
— Так. Але для чого це вам?
— Насамперед будьмо знайомі. Я професор місцевої гімназії. Ернст-Рудольф Найбавер.
— Ваше ім'я чув, — подав Осип руку. — Радий знайомству. Підпоручик сорок першого полку Гординський-Федькович.
— Це прізвище мені відоме. У місті знаю службовця Гординського-Федьковича... Може, то ваш родич? Осип звернув на інше:
— Містом Чернівці я давно зачарований. Ваблять мене мальовничі краєвиди Пруту...
— Чую у вашій душі поета. Це мені приємно. Швидко зав'язалась між ними розмова. Співбесідники знайшли багато спільного в поглядах на поезію. Професор запросив Осипа завітати до нього в неділю, обіцяючи познайомити з цікавими людьми.
Разом пішли вулицями. Розпрощалися біля будинку Найбавера.
 
* * *
Минуло кілька днів перебування в Чернівцях. Вагаючись, підходив до будинку, в якому мешкав батько. Згадував зустрічі з ним. Прикро й боляче ставало від невтішних спогадів. А мати де, чи воркує сивою голубкою? Може, на щастя, вона теж прибула в Чернівці? Уява малювала

читати