Завантажити

тиха ніч на морі. Наче в передгроззі, випливав червоно-багряний місяць, мережачи кров'яними блисками легку хвилю. Вперше Федьковичу довелося бачити безбережний морський простір, що викликає найрізноманітніші почуття людини. Наче пригноблювала його ця велична краса, породжувала неспокійні роздуми. Дивився на жовнірів, угадував їхні настрої. Одні спали, інші куняли, а дехто плакав. Кожне живе серце затаїло в собі якусь невимовну таємницю.
Море... Скільки ти своїми розгойданими хвилями носило кораблів, розлютовано кидало їх у свою глибінь або прибивало до незнаних берегів. Невпинним шумом навівало ти поетичні мрії, що їх могли збагнути митці слова — віщуни волі. На твоїх берегах родилися пісні Гомера, Вергілія, Байрона і Шеллі.
Почував, як в душу вливалася туга за долю тих, що одягли жовнірські шинелі, корячись велінням завойовників. Море, зупини свої хвилі, не неси цих бездольців на кровопролиття!
Вранішнє сонце торкнулось рожевим промінням берегів Венеції. Білим мармуром забовваніли дивні споруди. Читав у них венеціанську історію, коли тут існувала стародавня багата республіка, що тримала широкі зв'язки з Візантією і Сходом. Повнокровне мистецтво Венеції епохи Ренесансу залишило для людськості немеркнучі у віках цінності.
У свої чарівні обійми приймала древня красуня флотилію австрійської армії. Не раз була вона свідком воєнних навал, не раз тут підносили свій меч світові володарі. Минали часи, забувався дзвін мечів, і зачарована красуня, змивши криваві плями, знову поставала під південним сонцем у своєму величному вбранні. Відійшли в небуття імена войовників, а створеним руками людини пам'ятникам відкрила свої двері вічність.
Тут Федькович знову зустрівся з поляком-офіцером, що приязно привітав його по дорозі до Трієста. Разом пішли оглядати пам'ятники міста, розташованого на 118-ти островах, сполучення між якими ведеться складною системою каналів. Зупинилися на площі перед собором Святого Марка. П'ятибанна будова, прикрашена різноманітними колонадами, вкритими дивною мозаїкою, статуями роботи знаменитих скульпторів і зодчих, справляла враження монолітності, наче стверджувала свою вікову нездоланність перед будь-якими навалами. А ось і Палац Дожів, наче незрушна кам'яна брила, зведена в східному стилі вправними руками умільців.
Оглянули друзі будинок бібліотеки Сан-Марко. Звідси ж проміння філософії гуманізму осявали далекі простори світу.
У всьому, що поставало перед очима, серцем поета відчував одвічну боротьбу двох начал: світлого, народного, гуманного, життєстверджуючого і темного, створеного свавіллям інквізицій та містикою католицизму.
Спільні прогулянки по Венеції зріднили Осипа з поляком. Давню й нову історію вичитували вони, розглядаючи пам'ятники. Хіба можна, перебуваючи в прославленому місті, не згадати нову Венеціанську республіку 1797 року? Це ж секретар тимчасового республіканського уряду видатний італійський письменник-патріот Уго Фосколо проголосив: “О Італіє! Упокой тінь своїх великих людей!”
Австрійська вояччина знищила Венеціанську республіку. “Доля нашої вітчизни завершена: все загублено; і саме життя, якщо тільки його нам подарують, піде на оплакування наших нещасть і ганьби”, — цими словами звертався до земляків Фосколо. Йому вдалося збагнути національні почуття італійців, те, чого не можуть почувати тирани й завойовники. Адже вони ніколи не мали вітчизни. Не мав її ні Юлій Цезар, ні Александр Македонський, ні Бонапарт.
— Гарібальді має свою вітчизну! Так! Гарібальді! — з піднесенням говорив приятель Осипа.
— Приклад його героїзму мають перейняти інші народи, — замислено мовив Осип, пригадуючи враження од першої звістки про Гарібальді в корчмі на березі Бистриці.
Кожне слово співбесідника роз'ятрювало душевні рани недавно охрещеного підпоручика. Він усвідомлював трагедію своєї участі в поході австрійської вояччини. Та не тільки власну трагедію, а й становище багатьох, подібних йому, учасників походу. Тепер глибше міг збагнути долю свого народу. Як ніколи раніше, поставала в уяві рідна країна. Наче чув знайомий гомін Черемошу, полонинське роздолля і вітровіння Чорногори.
Невгамовний співбесідник все говорив і говорив, оздоблюючи свої судження віршами то з Міцкевича, то з Петефі. Навіть Пушкін і Рилєєв поставали в уяві співбесідників.
Серцем і душею сприймав Осип розмову поляка. Почув від нього багато нового й цікавого. Був він і в Лондоні, де видає російський емігрант Герцен газету “Колокол”, закликаючи до боротьби з самодержавством. Довідався, що Герцен підтримує рух, очолений Гарібальді, з волонтерами якого, очевидно, доведеться зіткнутися й їм. Бував співбесідник Федьковича і в Петербурзі. Розповів, що з заслання повернувся польський революціонер Сераковський, який разом із Чернишевським співробітничає в журналі “Современник”. Обидва вони приятелюють з українським поетом Шевченком, що зазнав тяжких переслідувань російського ката-імператора, а тепер перебуває в Петербурзі.

читати