Завантажити

звичайних людей знаменитостями на час розваг і прогулянок.
Були й такі, що сторонилися, забачивши армійця, бо розуміли надане прославлення армії політикою лукавого лицедія Меттерніха. То ж він став ідейним натхненником Віденського конгресу, на який з'їхалися монархи Європи після поразки наполеонівської Франції, щоб створити жандармський союз імператорського владицтва, іменований Священним союзом. Відтоді австрійська шинеля символізувала реакційну суть багатьох походів на придушення визвольних рухів. Австрійські генерали маніфестували тією шинелею непохитність дому Габсбургів.
Мабуть, найбільше за останні десятиліття надокучила та шинеля італійцям, розчленованим кордонами окремих держав. Не раз незалежність італійських провінцій потрапляла під чобіт австрійської вояччини, не раз волелюбні сини Італії опинялись під вартою австрійських жандармів.
Хвилі народних рухів, починаючи від виступу карбонарів (вуглярів) і до прославленого руху гарібальдійців, завжди натрапляли тут на багнети.
Армійського прибульця не приваблював, а бентежив натовп столичних пустоцвітів. Догадувався він, що за цим зовнішнім лиском криються болячки імперії Габсбургів, яка тримається на гнобленні народів. Більше зацікавлювали його розмови бородачів, які ховали свої лисини під високими циліндрами. Вони тривожно висловлювали судження про те, що недарма заворушилося сардинське королівство П'ємонт, виявляючи територіальні претензії на Ломбардсько-Венеціанську область, яку за рішенням Віденського конгресу 1815 року оголошено провінцією, підлеглою австрійській короні. Добився-таки князь Меттерніх встановлення цісарських порядків і на італійській землі, розчленованій на окремі клаптикові держави. Не без підстав йому належить ходова фраза, якою і потім користувалися різні завойовники: “Італія — це лише географічне поняття”. Заведений Меттерніхом єзуїтський шпіонаж діяв. Тому не залишалась таємницею змова між королем П'ємонту Кавуром та французьким імператором Наполеоном III, згідно якої союзники мали розпочати війну проти Австрії в 1859 році. Австрія готувалась до відповідних дій, заповіданих Меттерніхом, який помер цього ж року.
Порушуючи принципи Священного союзу, змовники вирішили в боротьбі проти Австрії використати авторитет італійського народного героя Джузеппе Гарібальді. Король П'ємонту розумів, що таким чином він поставить на службу своїх інтересів народний визвольний патріотизм. Графа Кавура не зупинила навіть революційна біографія Гарібальді. Хай він прославився в революції 1848 року, хай його ім'я набуло популярності за океаном як ватажка визвольних загонів на просторах Бразілії, хай будуть символічними його зустрічі в Лондоні та листування з російським революціонером Герценом. Кавур, користуючись єзуїтським принципом — “мета виправдовує засоби”, не погребував запросити в свою столицю Турін народного героя, щоби домовитись про спільні дії проти австрійського владицтва в роздроблених провінціях Італії.
Гарібальді погодився формувати волонтерські частини, до складу яких мали входити, крім італійців, прихильники народного ватажка, прибулі з інших країн. “Я звик, — говорив він, — підпорядковувати політичні переконання найголовнішому — об'єднанню і відродженню національне пригнобленої Італії”.
Довідавшись про змови проти Габсбургів, австрійська вояччина ризикнула розпочати війну, перенісши її на територію противника. На чолі походу австрійської армії став генерал Урбан.
У передвоєнній лихоманці розпочався 1859 рік. Цим зумовилось і прибуття в столицю частин 41-го полку, якому були відведені казарми “Штіфт”. Щоденно відбувалися муштри, перевірка готовності до боїв. Лише зрідка фельдфебель Осип Федькович-Гординський мав змогу вирватися з казарми в місто.
Може, поважні любителі класичних симфоній запротестували б проти присутності ніякими нагородами не позначеного, зодягнутого в похідну шинелю фельдфебеля. Але свідомість назрівання воєнних подій спиняла австрійських “патріотів”, які розуміли, що їх добробут оберігають ті грубезні жовнірські шинелі.
Та дивний слухач симфоній і не звертав уваги на присутніх. Його полонила й до глибини душі потрясла музика. Він захоплено слухав, як ридально змагалася скрипка з тужливою віолончеллю, наче бистрокрилі птахи, увірвавшись у буревійні простори, ширяли над узгір'ями Альп, подаючи свої голоси. Заколисаний ними, фельдфебель переносився думками до рідного Черемошу і Бистриці, забуваючи про набридлу муштру та осоружну казарму.

* * *
За чотири роки фельдфебельські познаки на мундирі Федьковича поруділи. Час би набути офіцерське звання, принаймні підпоручика. Але цього не прагнув юнак, що знаходив собі більше товаришів серед жовнірів, ніж у колі офіцерів. Самий дух загонистої австрійської вояччини був йому нестерпний. Не цурався він співати та розважатися з жовнірами. Його любили й поважали юнаки-гуцули.
Нарешті перед виступом у похід мали надати Федьковичу звання підпоручика. Для цього він повинен визначити

читати