Завантажити

спустишся на землю?” — “Бо на землі мені тісно і тоскно. Ношу в своєму серці добро, любов і волю. Тому воно в мене криваве”. Юнак низько вклонився жінці, попросивши дати краплину того, що носить вона в своєму серці. “Ти гідний, легіню, великої нагороди, бо відгукнувся на мій стогін і перший забрався на цю скелясту гору. Візьми ж дорогий дарунок!” — Наче вийняла жінка з грудей живе серце і подала легіню, а сама щезла в хмарах. За нею і вогник промайнув блискавкою. Ударив грім. Застугоніла земля. Ледве не уронив із рук того дарунка леґінь. “Будь мужнім. Неси мене у світ, до людей”, — почувся голос. Пішов далі він. На ранок поглянув на здобутий дарунок. Побачив, що в його руці розквітла червона троянда...
— І ходить той леґінь, — мовила дівчина — і не знає, куди далі попростувати йому, куди понести червону троянду. А ти куди поніс би її? — звернулась до Осипа.
— Я поніс би на береги Черемошу, — взяв до рук вишиту хустку. — Мабуть, вона оце і є, та чарівна троянда? Може, подаруєш?
— Може. Але не зараз. Ще ти не став таким сміливцем, як той леґінь...

* * *
Чунтуляк надіслав листа до Адальберта Федьковича-Гординського, в якому скаржився на поведінку сина.
Вражений таким листом, Адальберт поспішив прибути до Нямца, відшукав Роткеля.
— Де мій син Осип? — тривожно спитав.
— Має незабаром повернутись. Він став на іншу роботу. На цьому тижні обіцяв прибути.
Довідавшись, що Осип залишив працю в аптеці, Адальберт зовсім розгнівався. Нетерпляче чекав повернення сина. Нарешті дочекався.
Змарнілий, засмаглий од вітру й сонця. Осип, переступивши поріг світлиці Роткелів, уздрів батька й розгубився з несподіванки. Не знав, що казати.
— Чого не вітаєшся, Осипе? Не впізнав?
— Здрастуйте, дєдю. Але я не сподівався...
— Це видно по тобі, — суворо міряв поглядом Адальберт свого сина. — Сідай, поговоримо, — замовк, збираючись з думками.
Кожна хвилина мовчанки здавалася тортурами для Осипа. Він то опускав очі, то поглядав на батька, зважуючи його настрій...
— Недобрі про тебе дійшли до мене вісті. Бачу, що ти розледащів у Молдові. Тому я прибув негайно тебе забрати до Чернівців.
Як ножем, вразили Осипа ці слова. Він почервонів і відрубав:
— У Чернівці я не поїду!
— Не поїдеш, то жандарми поженуть!
— За яким правом?
— За тим, що тобі вісімнадцятий рік, а пашпорта ти ще не маєш.
— То я добуду його.
— Ні, без мого дозволу не добудеш.
— То такі закони в Буковині, підвладній Австрії, а це ж Молдова.
— Хоч Молдова не підвладна австрійській короні, але є писані султаном фірмани 45, і їх пильнують стражники кожного пашлика 46.
45 Писані укази султана.
46 Адміністративна управа, очолювана пашею.
— Молдовою править свій господар...
— Під доглядом турецького паші. — Змінивши тон, Адальберт лагідно повів мову: — Не гарячись. Я лише добра тобі бажаю. В Чернівцях підготував тобі роботу. Готуйся в дорогу!
— Не можу зараз. Я зобов'язався закінчити креслення планів одному бояру, заборгував у нього.
— Скільки потрібно часу для закінчення?
— Принаймні місяць...
— То даєш слово за місяць прибути в Чернівці?
— Я й без слова прибуду.
— А тепер розповідай про своє життя в Молдові. Чому ти тут навчився?..
— Навчився пізнавати чари Молдови.
— Розкажи.
— Їх можна відчувати серцем і душею, а слів не вистачає.
Не задовольняючись відповідями сина, Адальберт роздратовувався. Не звик він до такого вільного поводження Осипа.
— Перенесемо нашу розмову до зустрічі в Чернівцях. Там буде зручніше нам порозумітись.
— Добре, — погодився Осип.
Увійшла пані Роткель, запросила Адальберта і Осипа до столу.

* * *
У каламуті багатьох вражень промайнули дні. Які ж бо ті казки знадливі, що в них наче сам переселявся і поринав у юнацьких замріях. Спостерігав, як циганський табір здіймався з місця постою. Залементували чоловіки, жінки, заверещали діти, заіржали коні, чуючи дорогу.
— Роми!.. Накривайте вози халабудами! Підковуйте та напувайте в дорогу коней! — подавав басистий голос ватаг.
За звичаєм зібралися навколо гаснучого вогнища, прощаючись з добре вгарцьованим майданом. Найближче до вогню стали молоді ковалі, тримаючи молоти в руках. Їхні червоні розхристані сорочки наче ввібрали в себе вогонь ватри. В рухливому колі дівчата, підіймаючи руки, сплескували, наче пташина зграя випробовувала перед летом крила.
— А де Цора?! Де моя донька? Цо-о-ра-а! — бентежився старий скрипаль. — Цо-о-о-ра!
Почула ті оклики дівчина, захвилювалась, прощаючись з Осипом на березі Бистриці.
— Ой, леле! Ой бідонька буде, коли не встигну до табору... Пусти мене, соколеньку... Викрадеш потім, як домовились. На березі Пруту, де вперше зустрілись. Оце тобі хусточка з трояндою, що сама вишивала. Хай буде на згадку, — дівчина пов'язала хусткою руку,

читати