Завантажити

до Юрія, обіймали його, вітаючи щирими словами.
— Слава нашому Юрію!
— Коби лиш щасливий був та бартку гуцульську тримав у жмені!
— І піснею підохочував нашу братію!
— Аби здоров і ласкавий був!
Загомоніли краяни, випроводжаючи Юрія в дорогу, просили передавати вітання рідним та низько уклонитися буковинській землі.
 
* * *
Відставного поручика привітали в Чернівцях голубі стіни скромного дванадцятого номера в “Ноtеl de Russie”, в якому не вперше зупинявся.
Поволі почав виходити на вулицю. Радів, спостерігаючи, як березневий провесень зрушував кригу на Пруті. А узгір'я ще куталися серпанками, які сягали й вулиць міста, хоч повітря пахтіло свіжістю буковинських обширів. Його вдихав на повні груди прибулець із семигородської казарми. Пізнавав знайомі будинки, зупинявся, сподіваючись зустріти дорогих знайомих.
Давно протоптаною доріжкою потрапив до двору, в якому бовванів самотній кипарис — свідок незабутніх зустрічей. Стояв, наче в забутті, сподіваючись, що от-от вийде та привітає люба панна, що не раз чарувала його своїми співами, сміхом і танками. Здавалося, одна мить такої зустрічі буде найщасливішою хвилиною в його житті. Але навколо тихо, нікого не чутно в замкненому будинку. Німували околиці, мовчало небо. Тишу порушував тільки вуркіт голубів. Пригадував, як виходила Емілія, кидала крихти птахам, раділа, спостерігаючи за ними. Може, вийде й тепер? Може, невблаганний час ще не викрав незабутні хвилини?
Приніс до цього порога пошматовану, але не розтерзану вщент душу. В задумливому неспокої тримав у руці книжку своїх віршів. Подарує їй сповідь своєї душі. Адже життя приносить людям не тільки болі розлуки, а й хвилини радісних зустрічей, теплих обіймів. Надійде ця хвилина, і він буде просити пробачення. Тепер можна все виправити.
Обережно постукав. Ніхто не вийшов. Ще постукав — тихо, німотно. Ладен був бити в двері, гукати. Але тиша наче зловтішно обволікала будинок, у ньому не було жодної живої душі.
Навмання пішов вулицями. Зупинився біля залюдненого собору. Розходились після служби люди. Увага багатьох була звернена на розкішний екіпаж та запряжених у нього баских коней, розгін яких стримував машталір-молдаванин. В екіпажі сиділа по-святковому одягнена пара — молода жінка й літній чоловік. На їхніх обличчях вигравали щасливі усмішки.
Федькович ступив кілька кроків і застиг, пригорнувши до грудей збірку своїх поезій. Кинула на нього здивований погляд вродливиця. Пізнав її, й уста прошепотіли ім'я Емілії.
Як усі сні промайнув екіпаж, а він нездвижно стояв, уражений несподіванкою, чув розмови людей:
— Щаслива!
— Одружилась з багатим!
— Забирає її до себе в Ясси...
— Мабуть, своїми танцями причарувала.
— Краще б молодшого...
— Був і молодший, та десь у війську.
— Така доля...
Щоб не чути ущипливих розмов, швидко пішов, увесь час тиснучи до грудей збірку поезій. Так блукав навмання вулицями, аж доки не потрапив до готелю. Уже звечоріло. Запалив світло, ліг у ліжко. Але не міг заснути. Мучило безсоння.
Дочекавшись ранку, пішов знову ходити вулицями. Зупинився біля будинку, в якому мешкав батько. Не наважився зайти.
Ось і мешкання Найбавера. Як і колись, видно крізь вікно портрети Гейне, Шекспіра — свідків незабутніх зустрічей. Зупинився. Вийшла служниця, повідомила, що Ернст десь поїхав.
На березі Пруту зупинився, полинувши думкою до рідного Сторонця-Путилова, наче вчував благальний голос матерії Треба поспішати на її клич. Багато літ не бачив страдницю.
Скоріше б зустрітися з нею, принести до рідного порога свої не розгублені по чужинах почуття.
Але треба ще затриматися в Чернівцях, щоб формально зняти з себе католицьке віросповідання та з'ясувати справу з наданням пенсії.
Відміряв останні кроки багатолітніх жовнірських поневірянь. А в голові зринали запитливі роздуми:
Голубко-серце, надіє,
Куди ти знов ся зриваєш?
Куди летіти гадаєш?
Не видиш, буря як виє?
Голубко-серце, надіє...
 
ГЛАВА П'ЯТА
ГУЦУЛЬСЬКА ПРАВДА
Про що це гуторять краяни, з якими подорожує до Сторонця? Спочатку не вникав у ті розмови, бо увагу полонили весняні краєвиди, торжество перемоги в природі, де все живе буяло і квітло. Скаржились вони на урядовців та поміщиків, які після дарованої цісарем конституції ще більше посилили гноблення трударів.
— Хто стерпить трекляті сервітути 55?
55 Повинності, загарбання чужої власності.
— Та цур їм!
— Купаємо си щоднини нашими плачами.
— Тото є наша гуцульська правда...
— За користування лісом та пасовиськом відбирають чинш вівцями, салом, грошима.
— Терпи, куме, аби живий був.
— То-то вже нажиюся...
— Був колись Лук'ян Кобилиця, кликав до гаразду.
— Замордували, а тепер мордують кожного. На наші цяти 56 не зважають...
56 Сльози.
Розмова краян

читати