Завантажити

проймає найсокровенніші тайники психічного складу людей. Розвинені нації пишаються іменами прославлених педагогів. То законна гордість кожного народу. Навчатися треба в них, разом іти до високої мети збагачення духовного світу людини.
Інспектор закликав удосконалювати педагогічну майстерність. Видно було, що кожне його слово зважене розумом, освітлене почуттям патріотизму й національної гідності.
Так могли виступати реформатори школи, імена яких увійшли в історію розвитку педагогічної думки. Перед учителями виступав сміливий протестант, який не зважав на те, що присутній уповноважений на конференції з Чернівців хмурив брови.
— Недаром, — вів далі Федькович, — говорить один освічений педагог: “Штука 59 квітне і нидіє через артистів, а школа — через учителів; вона є духовною їхньою фотографією. Коли учитель по двох роках не здобуде собі поважання і любові у своєї громади, то се злий знак для нього”.
59 Мистецтва
Інспектор шкіл закликав учителів бути проводирями в громадському житті. Жодним словом він не прославляв узурпаторства, не згадав “пресвітлого” монарха.
Не добувши до кінця конференції, урядова особа залишила збори. Очевидно, мала вона досить матеріалів, щоб написати звіт про крамольну поведінку шкільного інспектора.
Після конференції довелося шкільному інспектору побувати в багатьох школах, перевірити методи викладання та знання учнів. Адже мав писати ґрунтовну доповідь до краєвої шкільної ради, щоб довести необхідність реформувати всю систему освіти, користуючись досягненнями педагогічної думки в інших країнах.
Подовгу вів розмови з учителями, вислухував скарги на місцеву владу, на утиски від неї, брутальне ставлення та байдужість до освіти. Зустрічав і таких учителів, яким би краще бути поліцаями, ніж вихователями молоді. Адже і відомий “гусарин” добув десь посаду вчителя. Яка ганьба! Болів душею, коли спостерігав моральний занепад, темряву, забобони та дикість. Жива дійсність кидала свої відблиски на художню творчість. Педагогічні й поетичні його думи ставали нероздільними.
У тяжких болях вразливої уяви започатковувались поетичні роздуми “Гуцула-Невіра”:
Гуцул-Невір, половчанин —
Хто на Русі 'го й не знає?
Плужить долом подолянин,
Піт кровавий утирає, —
Він же, стоя на рокиті,
Виграває у трембіту;
Хоть поруга всього світа.
Він ругаєсь всьому світу!..
Ріж, розорюй, безталанний,
Чорну свою скибу-долю,
Доки світ сей окаянний
І тебе в ню не пригорне!..
О, такий то Гуцул в світі:
Люди плачуть, він їм грає!..
Втер ся очі, втер трембіту
І знову зачинає.
 
* * *
Журбою самотності повиті дні приносили несподівані вісті. Народолюбний інспектор шкіл став на заваді різним прислужникам та австрійським чиновникам. Посипались доноси про його поведінку й широкі зв'язки. Не тільки до краєвої шкільної ради, а й до міністерства надійшов лист повітового старости з обвинуваченням у тому, що “Федькович не має доброї слави, бо сторониться від ліпшого товариства, а має хоробливий нахил до тісних зносин з найпростішою голотою”.
Поведінка шкільного інспектора видалась австрійській владі небезпечною для держави, де все було підпорядковано тупоумству урядової субординації, а честь людини, совість і сумління тонули в брудній зливі доносів та лжесвідчень.
Всю цю мерзоту відчував на собі шукач народної правди. Наступ реакції в суспільному житті особливо гостро позначився на національне пригноблених народах Австрійської імперії. Спалахи франко-прусської війни насторожували уряд Габсбургів. А події у Франції потрясали штучно підтримувану реакцією імперію.
Хто вірив у прогрес, не втрачав надій на кращі часи, той прислухався до паризьких подій. Прислухався до них і Федькович. Вогні Паризької комуни осяйними відблисками лягли і на пригноблені в Австрії народи. Нові тріщини на застарілому тілі імперії Габсбургів розхитували державу. Повставали поневолені чехи. Хвиля народних заворушень пронеслась по Галичині й Буковині.
Ширились чутки про мандрівку радикального молодого ученого і публіциста Михайла Драгоманова. Влітку 1871 року по дорозі з Берліна він побував у Празі та Відні.
Живучи то в Гейдельберзі, то у Флоренції, Драгоманов поширював зв'язки з українською демократичною молоддю, до якої належали і Остап Терлецький та Мелітон Бучинський. Від них багато довідався Драгоманов про співця Буковини. До віденського студента Бучинського він писав:
“Я ще у Відні казав Вам, що найбільше пішов би в Росії в продаж Федькович... Як Ви думаєте, чи згодився б він на те, щоб видати у Києві всі його твори, як поетичні, так і прозові?”
Завдяки Драгоманову ім'я Федьковича стає відомим Івану Тургенєву, Віктору Гюго та іншим літераторам. Надходив час буковинському соловейку злетіти на широкі простори.
Голос громадської свідомості кликав Юрія до нової діяльності, окрилював сподіванки. Шкода було

читати