Завантажити

груди прикриті розмальованим фартушком, на ногах панчішки та модні черевички на високих закаблуках, а на голові розвихрена куделя волосся. Акторка так напахана парфумами, що й у залі чути було їх.
Юрій терпляче дивився. Та ще більше нахмурився, коли почув співи акторки, яка переінакшувала слова, щось додавала з міщанських романсів.
А ось з'являється на кін виборний Макогоненко. Виходить він згодом до глядачів навприсядки, показуючи на тя-жинових штанях чорну велику латку. Більшість аплодували, побачивши таку прояву.
Затиснувши уста, Юрій слухав гру. Ось Макогоненко розмовляє з Петром, запитує про театр, додаючи від себе: “Чи може, воно таке руде, як моя голова, або таке, як мій ніс?” При цьому висовував наперед носа, наліпленого великою бараболею.
Спалахнула кров у Юрія. Він звівся.
— Ганьба! Ганьба! — голосно промовив і вийшов з театру. За ним попростував і Найбавер. Довго не міг заспокоїтися Юрій.
— Оце я для такого театру маю готувати п'єси, — збуджено говорив. — Чув, що на Україні насправді мистецьки грає актор Кропивницький. Піду до директора, проситиму закликати того актора, щоб показав невігласам свою гру…
Перебування Найбавера у Львові було святом для Юрія. Але швидко довелося розпрощатися. Гість поспішав на свою нову посаду в Радівці.
 
* * *
Часом перемагав сумні настрої грою на лірі. Але самотня гра лише роз'ятрювала душевні рани. Святковими були години зустрічей земляків з Буковини. Тоді обов'язково брався за ліру. Пішов поговір, що з'явився народний гуцульський лірник.
Дав згоду Юрій і на запрошення виступити з лірою в концерті, який було влаштовано в Народному домі. Але панство, що зійшлося на концерт, не захоплювалося співаком, який під монотонний бренькіт струн дужим голосом з погуками виконував пісні, наче подавав клич з полонини.
Не приніс задоволення концерт і виконавцю пісень. Лише відчув тут він приниженість і образу своєї гідності. Більше на концертах не наважувався виступати. Але не кидав гри на лірі. Міг десь серед простих людей проспівати улюблену пісню або щось з власних віршів. А коли приходили послухати лірника якісь крамарі та панки, то він своїми “Окрушками” поціляв у них:
Чому тоті наші пани —
Сам себе питаю —
Хто зна куди гримають ся
Та людей шукають:
То в Парижу, то в Лондоні,
То у святім Ромі?
Ліпше, браття, не рипать ся
Та сидіти дома,
Бо і тут їх достобіса,
Ще більше, як треба, —
І пузатих, і тузатих,
І таких, що небо
На грейцарі розпродують!..
Тоді панки розходились, а лишалися біля нього щирі прихильники.
Заповнював дозвілля такими розвагами, бо надії, з якими прибув до Львова, розвіялись за вітром, як пушинки кульбаби. Чимраз його твори знаходять опір вимуштрованих редакторів. А скільки всюди наклепів, єхидних усмішок, прихованих і відвертих намагань знеславити ім'я співця? Цілою зграєю, наче зголоднілі шакали, недоброзичливці опаскуджують хижим виттям написане кров'ю розтерзаного серця.
Поет... Що звучить у цьому імені, коли всюди зневажають його, штовхають на край безодні? Де подіти себе? Куди понести скорботу й надії? Наче вчувалися хіхікання й образливі слова за спиною на вулиці.
Невтішні думи роз'ятрювали серце. Де ж та правда, якій віддав квіт своєї молодості, снагу почувань? Минає молодість у самоті, непривітаній любові. Тінями проходять в уяві три постаті жіночі. Хотів пізнати у виразі очей кожної щирість. Приносили вони колись надії, наповнювали душу бажаннями. Три тіні, наче три струни, бринять у серці. Кожна звучить своїм голосом.
Як повінь у негоду, пливе час, гойдає хвилями журбу. А слідом берегами рідних рік, ніби покритка безталанна, в лахмітті правда бродить.
Минають роки змужніння. Часто марнував їх, натрапляючи на перешкоди. Іноді за порадою звертався до роману Гете “Страждання молодого Вертера”. Зріднився з роздумами бунтівливого страдника. Чим виправдати трагічну розв'язку його страждань?
Тисячі запитань розтерзують душу. Не міг докінчити твори на історичні теми. Переробляв, доробляв і не вдовольнявся. Все написане за останній час здавалося жалюгідним.
Переглядав начерки кількох трагедій, в які вкладав багато сил і хисту. Але відчував недовершеність творів. Ще не визріла в них суперечка людини й часу, філософія заблудлої в роздвоєнні особистості. У тенетах Цих заплутались герої трагедії “Керманич”, “Довбуш” та драматизованих спроб “Богдан Хмельницький”, “Гонта”. Не втіху, а сумніви викликають переклади трагедій Шекспіра “Гамлет” і “Макбет”, над якими багато працював.
Куди піти? Де діти себе в лютому відчаї? Перестав ходити до “Просвіти”, до товариства “Руська бесіда”. Хіба знайдеться там хто, щоб простяг дружню руку, поділив з ним скорботу? Як ніколи відчував свою самотність, наче безпритульний заблуда.
У хвилини найтяжчих душевних мук нікого не приймав до себе. Переглядав надруковані в журналах свої повісті,

читати