Завантажити

Михайлом Павликом, які розпочали свою діяльність у молодіжному журналі “Друг”. Подавши лист до надрукування в журналі, Драгоманов поспішив на Буковину до Сторонця-Путилова. Тут привітав його у своїй хаті Федькович. Михайла Петровича вразила й зацікавила проста селянська обстановка в хаті, звичайне гуцульське вмеблювання з лавами під стіною, скринею, довгим столом, що впирався до покутя; вікна, портрети прикрашені вишиваними рушничками. Посуд простий, полив'яний, з візерунками.
За звичаями, Федькович виявив велику гостинність до професора, що швидко розговорився, цікавлячись побутом та уподобанням гуцулів. Характер Федьковича він уже добре вивчив під час львівських зустрічей. Але до кінця не міг збагнути його душевних тривог і виразок. Якісь невидимі ланцюги єднали цих різних по характеру людей. Ерудований професор добре розумів, що натрапив на самобутню, непідвладну чиїйсь волі людину. Це викликало настирливі бажання вченого пізнати таємниці духовного світу поета.
В особі Федьковича пізнавав Драгоманов не тільки поета, а й своєрідного філософа.
Юрій багато почув од Драгоманова. Хвилювала його розповідь про боротьбу, яку витримав професор за дозвіл надрукувати гуцульські повісті.
— Привіз тобі привіт зі Львова од наших юнаків Івана Франка та Михайла Павлика, — говорив Драгоманов, сідаючи до столу. — Вони захоплені повістями та віршами буковинського кобзаря. Так і називають тебе, Юрію!
— Спасибі.
— Але не тільки спасибі. Треба повчитися, як вони беруться за літературну справу. — Драгоманов захопився розповіддю. Очі його світилися відблисками роздумів. — Ті юнаки зрозуміли, що недостатність нашого громадського руху в тому, що він мало спирається на науку. Можу повідомити, що недавно з'явилася, надрукована у Відні, брошура “Парова машина”. Автор її — однодумець тих юнаків Сергій Подолинський, разом з Терлецьким, організував у Відні видання громадської літератури.
— Остапа я знаю. То наш юнак.
— Отож у згоді з ним я написав статтю про шкідливість німецького “Drang nach Osten” 60. її надруковано у “Вестнике Европы”. Там я розповів про роль австрійських реакціонерів у поширенні цього гасла. Вони всілякими засобами намагаються онімечувати наших людей.
60 Рух на Схід.
— Це я добре знаю. А той “Drang” відчув на власній спині. То ганьба...
— Дозволю собі зачитати, що говорив австрійський міністр з нагоди відкриття університету в Чернівцях, — Драгоманов піднесено говорив, наче виступав на трибуні. Далі розгорнув газету “Киевский телеграф” і зачитав сказане австрійським міністром: — “Буковина в 130 милях от немецко-го университета, а между тем зтот край, который всегда был верен Австрии, который в близком будущем отпразднует столетие своего присоединения к австрийскому государству, край зтот заслуживает в сущности внимания... Национальности, населяющие зтот край, не будучи в состоянии с первого раза подняться на степень высшего образования в исключительно национальном духе, жаждут сближения с такой стихией, которая в целом государстве служит посредницей в достижении высшего образования, со стихией немецкой. Необходимо позтому учредить там университет, чтобм облегчить зто сближение...”
— Ганьба! Прокляття на голови узурпаторів! — тяжко зітхнув Юрій. — До послуги їм стають і наші добродії, виховані єзуїтами та освячені святоюрськими молебнями! — Юрій, спираючись на топірець, затис його в руці.
— Тим-то нам треба діяти! В Чернівцях належить організувати видання нашої газети і навколо неї об'єднати прогресивну молодь. Цю місію має на себе взяти відомий у Буковині письменник Федькович! — Драгоманов запитливо поглянув на Юрія, зважуючи його настрій.
— Тяжка місія. Не певен у своїй силі...
— Сила народжується у постійному змаганні за поступ! Слово за тобою, Юрію.
— Таке слово треба зважити і серцем, і розумом.
— Чекаю його до мого від'їзду на Закарпаття.
 
* * *
Драгоманов збирався в дорогу через Карпати до Мукачева. Коли сіли на прощання до столу, він звернувся до Юрія:
— Маю ще повідомити, що тобі передав привітання наш композитор Микола Лисенко. Прощаючись зі мною, він поклав на музику вірш Шевченка. — Тихо наспівував:
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любові
В степи і дебрі рознесли?
Зворушений Юрій взяв до рук ліру і почав награвати, вторячи мелодію.
— Радий, — мовив, хвилюючись, — що Шевченкове слово співом обізвалось у моїй хаті. Спасибі...
Проводив Юрій свого гостя аж до Жабйого і далі в гори. Їхали на конях верхи. Драгоманов мовчав, прислухаючись до гомону гірських потоків та смерекового шуму. У тому шумі колисалися думи мандрівників, відбувалося безмовне спілкування зворушених сердець.
— Здоров, брате Черемоше! — Юрій підніс крисаню догори, наче справді привітався з давнім другом.
Драгоманов теж зняв з голови кашкета. Перед його очима розкрилась мальовнича панорама.

читати