Завантажити

Коні понесли вершників на берег, ударили копитами, занурили в воду свої губи.
— А тепер шлях наш у гори! — показав Юрій. Сизопері пасма гір розпростерли велетенські крила, обіймаючи півнеба.
Зупинились на перепочинок і ночівлю в гірській оселі, слухали біля варти оповіді пастухів.
Драгоманова вони зацікавили своєю легендарністю, фантастикою, породженою серед гірських просторів. У ті перекази, мабуть, влито і краплини смерекового таємничого шуму?
Засинали на сіні пастухи. Та швидко прокинулись. Здавалося, що розверзлося раптово небо, а грім розчахнувся, упавши на гори, і вони покотили в низини стогін болючого поранення.
Мандрівники звелися на ноги, міцніше в'язали коней до смерек.
Відгомони грому залягали в далеких гірських перевалах, вітровіння покотилося верхів'ями смерек. Заколихалися вони, зашуміли, наче продовжували оповідати пастуші легенди...
Після буремної ночі залягла тиша. На ранок випливало сонце таке сяйне, ніби воно щойно народилося в гармонії всесвіту. Повів довгу розмову Юрій. Слухав її Драгоманов, як думу, що долинає з правдивої бувальщини.
На конях мандрівники вирушили в дорогу. Зупинився Юрій, коли відкрився вид на Говерлу, що піднесла могутню, занурену в хмаринки, поставу, наче оглядала обабіч Карпат неозорі далі, повиті лісами, ріками, степами. Може, бачить висока гора в неосяжному обширі, як снує сиві води Дніпро, реве, стогне, посилає побратимський привіт до Дністра, Пруту й Черемошу.
— Колись тут зупинявся, кажуть люди, і Довбуш, нагострюючи каменем біля печери бартку, — повідав Юрій, збираючись з думками. — Мріяв і я колись відшукати Довбушеві скарби. Хотів знайти ту бартку, що викрешує блискавки і верже громи.
— Ти знайшов її у слові своїм поетичнім. Воно викрешує блискавки.
— Ще не викрешує... Ти знаєш багато, дорогий професоре, з писаних книг. За це дяка і шана тобі. Але... — Юрій замовк, задивився на дві хмаринки, що поволі снувалися в блакиті неба. — Поглянь, Михайле Петровичу, на ті хмаринки. Вони пливуть у чистих просторах, наче побратими. Чи так?
— Це порівняння має глибокий змісті
— А коли буря нагряне, то може погнати їх у різні сторони... Одна з них вище до неба, друга — ближче до гір. Яка ж першою уронить грім і освітить блискавкою простори?
— Цього не можу збагнути.
— Першою спалахне блискавкою та, котра ближче до землі. Так і люди можуть зійтися й розійтись. Буває...
— На блискавицях і громовицях я не розуміюся, — не знав що відповісти Драгоманов.
— Треба і це знати, — Юрій обняв його.
Свідком прощання був Чорний Черемош та капличка, будову якої легенди приписують Довбушу. Прозоре гірське сонце сліпило очі.
— Щасти тобі в дорозі! Передай; привіт закарпатським братам від Довбушевих онуків! — Юрій підніс догори топірець.
Розпрощавшись, прислухався, як віддаля ще долинав легкий тупіт копит і поволі поринав у пташиному різноголоссі. Стояв задумливий, прагнув збагнути свого серця голос, що обізвався тисячами запитань.
Зняв з голови крисаню, поклав до ніг, а зором стежив за летом орлів. Наче Чорногора посилає їх назустріч вітрам, що линуть від дніпрових обширів.
Кінь заржав, б'ючи копитом у землю, ніби кликав у дорогу вершника. Миттю сів верхи Юрій, міцно взяв до рук поводи і помчав швидким розгоном, наче наздоганяв невпинні свої думи.
 
* * *
Ще на Всеросійському археологічному з'їзді, що відбувся в Києві з участю Драгоманова, присутній представник від Галичини Остап Терлецький одержав доручення збирати цікаві матеріали, включаючи й записи гуцульських пісень та народних звичаїв. За це діло взявся і його друг Бучинський, З такою метою він мав побувати у Федьковича. Як правника, його цікавили також судові папери, що їх зберігав Юрій від сервітутського процесу.
Перед тим як лагодився Бучинський у дорогу, надійшов до нього лист від Драгоманова, в якому читав: “Ну, подорож моя закінчилась. Були великі пригоди і злигодні, злі години, особливо, як у дощ через Чорногору в Угорщину з Жабйого їхав... Але вирятувавсь і тепер з приязню і те згадую. Дорога у Буковині до Федьковича і по Угорщині була дуже інтересна. Народ добрий і дивиться на життя критичніше, ніж наша інтелігенція...”
Лист Драгоманова ще більше заохотив Бучинського подорожувати до Путилова. До того ж мав уже на руках і повісті Федьковича, видані в Києві. Треба поспішити порадувати книгою автора.
Прибув Бучинський до свого друга в Путилів, коли вже в його хаті оселилась родина Юзька. На це Юрій не скаржився, а навіть радий був.
— Вітаю, друже, з перемогою! — з цими словами обіймав Бучинський Юрія.
— Яка перемога?
— Значніша від перемоги Наполеона під Аустерліцом! — Бучинський поклав на стіл книгу повістей Федьковича. Далі розгорнув сторінки і зачитав з передмови Драгоманова:
“Для розуміючого діло доволі буде сказати, що Федькович у них почав малювати життя гуцульського селянина так, як Тургенєв —

читати