Завантажити

великоруського. Квітка і Марко Вовчок — українського, Ауербах — німецького, Жорж Занд — французького. І всякий, хто ознайомиться з повістями Федьковича, не перестане жалкувати, чому він не пише їх більше”.
— Не сподівався на таку похвалу, — Юрій запросив гостя в свою світлицю.
— Похвала заслужена... Є ще відомості, що вже познайомився з повістями Тургенєв і висловив добру думку...
На цей час прибув до Федьковича ще один приятель. То був Олекса Чернявський з Розток.
— Вітаю в своїй хаті будівника черемоських мостів! — Юрій потискував мозолисту руку Олекси, знайомив його з Бучинським.
Вигляд Чернявського свідчив про його трудове життя. Плечі згорблені, а рука ще міцна. Запрошував він прибути в Розтоки, поглянути на нові його будови. Бучинського це дуже зацікавило.
— Був я в Чернівцях, — повідав Олекса. — Твій батько Адальберт дуже немічний. Слізно благав, аби ти прибув до нього. Хоче перед смертю побачити сина.
Вражений цими словами, Юрій нічого не відповів, лише нахилив голову, збираючись з думками.
 
* * *
Занепокоїла Юрія звістка про тяжку хворобу батька. Але взимку і сам захворів. Однак заповнював новими віршами великий цикл “Дикі думи”.
Обізвався до нього щирим листом Сидір Воробкевич, якому Юрій присвятив колись вірш “До Данила Млаки” (такий псевдонім поета).
І звістка про батька, й заклик Сидора Воробкевича взяти участь у виданні українського альманаху викликали необхідність відбути до Чернівців. А тим часом недокінчений “Гуцул-Невір” не давав спокою. Зібрав багато легенд про Довбуша, його коханку Дзвінку, сокільську княгиню, про короля Гуцула, Сучаву, Шепітські берези, циганку-чарівницю. Про все це має розповісти мандрівний гуцул у “Диких думах”. Мандрує вій по світу з кобзою за плечима. Всюди пізнає життя, розносить легенди і перекази. То потрапляє на Украіну, де Тарасова пісня не завмирає, а шириться в народі. Закидає доля мандрівника-кобзаря за Дунай, де пробуджуються слов'янські народи, повстають проти турецького гноблення. Це ж той 1876 рік, коли піднялися серби, болгари, чорногорці, хорвати, стали на боротьбу за визволення.
А рідні буковинці ширять легенди про Довбуша, казки та пісні; шукають щастя, стаючи плотарями на дарабах.
Як поетичну сповідь, як свою духовну біографію викладає поет у тих думах, позначених багатьма життєвими ілюстраціями, в яких чути його роздуми, болі, шукання. Куди податись? Що діяти, коли прокидаються то прокляття, то надії? Хто пізнає в словах і мріях “Гуцула-Невіра” биття тривожного серця? Хто збагне і скаже, що там кожен рядок кров'ю политий?..
Снувалися у віршах давно виношувані болі, роздуми, хвилювання. Ой, який характерник “Гуцул-Невір”. Розносить він повиті таємницями легенди й казки. Нема йому пристановища — вічному мандрівнику, що тривожні вісті ширить у народі, підносить почуття гідності й честі. В єдиному ключі постають тут багатобарвні перекази, що їх поет збирав по своїх мандрах. У віршах пов'язуються фрагменти великої ліро-епічної поеми про співця-кобзаря, про схоронені в народній пам'яті духовні скарби.
Поет має стати керманичем, що веде до берегів людського щастя. Якщо він, ошуканий своїми надіями, загине у хвилях, то відгомін його поривань перенесеться в епічні простори часу, як голос давнього Гомера. Бо все старіє, а краса вічна, якщо в ній горить полум'я правди.
Готувався до подорожі влітку 1876 року. Мав здійснити давнє бажання поплисти на дарабі за течією по Черемошу. Треба перевірити себе, тримаючи в руках кермо дараби. Тоді, може, й драмі “Керманич” пощастить надати належного забарвлення.
 
* * *
Юзько вже складав речі. Юрій збирав папери, переглядав листи.
Ступав на дарабу, і в думках поставали болючі запитання, наче мав тепер відпливати до незнаних берегів. Куди занесе мандрівників хвиля Черемошу? Гойдає вона дарабу, а за нею гойдається привид надій. Пригадалося, як саме на цій хвилі гойдалася колись пір'їна, що пустив за течією.
Багато минуло років, чимало води поніс Черемош до Пруту. Роїлися спогади, а думка окрилювалась надією. Може, з цією подорожжю почнеться оновлене життя? Тоді, мабуть, побачить світ і роками виношувана присвята Шевченкові:
Коли уже мстити будем
На царях лукавих,
На владиках тих неситих?
Чи ж навіки сидітимуть
Кати на престолах,
Кати правди, кати волі,
Кати всего духа,
І о перед народами
Затикати вуха?
І так в уяві розлого зазвучали ті слова, наче відлунювалися в них і голос гнівного Тараса, і Чернишевського вільнодумний клич.
Плинули за бистриною думи, перемагаючи простори часу. Хай сонце благовісне осяває сліди пройдених доріг від верховин до степових розлогів й щедротами вінчає ниви та оселі нужденних трударів.
Юзько правив кермом, ще й пісню заводив, що її склав Юрій:
Де є в світі доокола,
Як керманичеві воля,
Гоя — Черемош, гоя — хвилі!..
На дарабі — та все

читати