Завантажити

багацько знаю! - сказав дiд, не втерпiвши.
- Бачите, дiду, тепер вже пишуть книжки сiльською українською мовою, то й сiльська мова, й сiльськi пiснi стали дуже потрiбнi задля вчених людей.
- Може, й правда; може, воно й так! Не знаю! Ви письменнi; ви бiльше за мене знаєте.
Вважаючи на те, що дiд трохи подається, Радюк витяг з кишенi кiлька дрiбних книжечок i знайшов мiж ними тi, де були Шевченковi утвори. Вiн знайшов Шевченкову "Наймичку" i почав читати. Не вперше вiн читав селянам українськi утвори Вовчка й Шевченка i знав, що нi одна поема не доходить так до серця, як "Наймичка".
- Чи ти ба! їй-богу, по-нашому написано! - аж крикнув наймит, лежачи животом на травi. I вiн посунувся на грудях ближче й почав слухать, пiдперши лице долонями й пацаючи вряди-годи ногами.

Онисько не показував дивування. Вiн сидiв, пiдобгавши ноги й нахиливши голову, та все слухав та слухав. Його люлька загасла й покотилась на траву, а вiн i голови не пiдводив та все слухав, як Марко рiс на хуторi в старого дiда й баби, як прийшла до їх молодиця у найми проситься, як Марко оженився й пiшов у дорогу, як наймичка переа; смертю призналась Марковi, що вона його мати. Вплив того читання на Ониська був такий великий, що вiн неначе очамрiв i скам'янiв, поклавши руки на колiна й нахиливши сиву голову. Вiн не поворушив пальцем, не клiпнув очима, нi разу не зiтхнув, що буває знаком великої сили почування в щирого українця.
А парубок перестав пацать ногами, простяг їх на травi на всю їх довжину, роззявив рота, витрiщив очi га все дивився на ту книжку, не мигнув i разу очима, неначе в тiй книжцi вiн бачив i той благодатний хутiр, де служила наймичка, бачив i саму наймичку, i того Марка, про котрого читав Радюк.
Червоне полум'я багаття свiтило на ту групу, облило червоним кольором бiлу дiдову сорочку, сиву бороду, й його темне похмуре лице, i сивi, низько навислi над очима брови.
Радюк скiнчив i згорнув книжку. Онисько все сидiв i не рушився з мiсця, а парубок все лежав та дивився на ту книжку, що лежала згорнута на травi. Вплив був такий великий, як був великий Шевченкiв генiй, що постерiг тайну народного серця й поезiї.
Сам молодий Радюк задумавсь i сидiв мовчки, доки не згас слiд того читання в його душi. Онисько пiдвiв голову й обтер рукавом сльозу.
- Я ще зроду не чув нiчого кращого од цiєї "Наймички", - промовив дiд та й знов похилив голову, неначе од великої ваги й великого жалю.
- Чи знаєте, дiду, хоч одну думу козацьку, кращу од цiєї "Наймички"?
- Знаю багацько гарних дум, але такої не пам'ятаю. I дiд почав смiливо розказувать, а потiм i спiвать думи й пiснi. Радюк ледве встигав записувать їх в свою книжечку Дiд не сперечався, йняв йому вiри й навiть хвалився своїми пiснями, бо зрозумiв, що молодий Радюк не мав на думцi нiякої кривди для його. Парубок почав був i собi спiвать, так дiд йому й не дав та все спiвав своїм старечим, але ще мiцним голосом козацькi думи й пiснi, якi тiльки пам'ятав.
- Куди тобi, дурню, з твоїми пiснями! Ви тепер спiваєте все про дiвчат, та про вулицю, та про вечорницi, а про козакiв i не тямите нiчого! А скiльки я переспiвав їх, як був молодшим, як був ще живй мiй батько!
Радюк пiшов у курiнь i винiс звiдтiль пляшку горiлки, що вiн привiз дiдовi на гостинець. Чарка доброї горiлки розвеселила трохи сердитого й поважного дiда, у котрого було i в словi, i в лицi щось отаманське.

- Чи не боїтесь, дiду, самi сидiть на баштанi?

- А якого гаспида менi бояться? Хiба лихих людей! А чортiв я не боюсь. Невважаючи на свої лiта, я так обшмагав би боки самому чортовi, що ну! Нехай би тiльки зачепив мене!
- Хто видав таке говорить! - сказав наймитчук. - Ви, дiду, тут самi; борони боже чого...
- Поцiлуй батька свого тричi в морду! Вчить мене, старого! - сказав дiд сердито. - Хiба ж чорти є на свiтi?
Є лихi люди, гiршi од чортiв, а чортiв нема, бо я їх не бачив, якi вони на масть! А коли вони є, то, мабуть, дуже дурнi.

- А хiба ж ви не знаєте, до кого й тепер у нас на селi перелесник лiтає?
- Такий, мабуть, перелесник, як ти! Я, бувши батьком тiєї дiвчини, до котрої вчащає, вiн, впiймав би того перелесника та обскуб чуприну, то вiн бiльше б i не лiтав, а сидiв би вдома. Ти, як я бачу,зовсiм такий дурний, як i твiй батько був, царство йому небесне.
- Ей, дiду, шануйтесь! Ви старi, вам би не годилось таке говорить, - казав парубчак.
- Та отут в степу, лежачи на травi, часом бачу, як буває все небо списане такими перелесниками, неначе горобцями! Розкажи вже своєму батьковi, а мене не вчи.
- Їй-богу, правда...
- Яка правда? Була колись правда, та заiржавiла.

I дiд не скiнчив i знов задумався.

Вже порожня пляшка валялась на травi, а надворi почало зовсiм поночiть. Наймит запрягав конi, а дiд i Радюк складали на вiз динi, кавуни й огiрки. Всього було так багато, що треба було повикидать з воза солому. Молодий Радюк мусив сiсти на мiшки з огiрками i поставить ноги на кавуни. Вже висипались зорi на небi, як вiз рушив од куреня й покотився

читати