Завантажити

думав Радюк, засипаючи.

Другого дня Радюк ледве дiждався вечора, забрав книжки й поїхав у Масюкiв хутiр. По дорозi вiн одвiдав слабу молодицю. Вiн увiйшов у хату й побачив, що жiнка вже ходила по хатi, хоч через силу.

- I спасибi вам, паничику, i простибi вам за вашу ласку, за вашу добрiсть! - дякувала бiдна молодиця, ледве переводячи голос.

- От i слава богу, що ти поздоровшала, а на поле таки не йди, принаймнi сьогоднi, - сказав Радюк.
- Ой, Як же менi не йти, коли й жито вже сиплеться, а в мене в хатi тиждень вже нема й шматка хлiба. Вже тиждень їм з дитиною саму кашу, - промовила Параска й заплакала.
Радюка дуже засмутила така гiрка доля людська. Край багатий, край хлiбний, а народ голодує, хлiба не має!
Приїхавши до Масюка й увiйшовши в хату, вiн догадавсь, що його приїзду сподiвались. В свiтлицi було чисто, як у вiночку. Масючка вийшла до його в чорнiй новiшiй сукнi i не в хустцi на головi, а в чiпковi з бантами. Зараз за нею вийшла Галя в новому шовковому чорному горсетi, по котрому були розкиданi пунсовi букетики рож. Бiла сорочка й чорний з рожами горсет своїм контрастом дуже придавали їй краси. В розкiшнiй косi знов заблищали два гвоздички, тiльки що вирванi. Мати й дочка привiтались до його дуже ласкаво!

- Ой, дякую вам за книжки! А я все виглядала вас, чи не везете менi оцього дорогого гостинця.
Радюк подав їй кiлька книжок нових журналiв i Шевченкового "Кобзаря", переплетеного в червоний сап'ян й золотообрiзний.

- Яка це книжка? - спитала Галя.

- Це Шевченкiв "Кобзар". Цю книжку я вам дарую на пам'ятку, - промовив вiн тихiше. Галя зарум'янилась, як зоря, i подякувала. - Буду ж часто читати цю книжку, - тихо промовила вона й почала перегортать листки.
- Де ж Iван Корнiйович? - спитав Радюк.

- На току, коло возiльникiв, - сказала Галя. Радюк пiшов на тiк шукать Масюка. Тепер йому кинулось в вiчi Масюкове хазяйство. Вiн милувався круторогими волами, великими стiжками жита й пшеницi, порядком на току й на подвiр'ї.
- А! слихом слихати! - гукнув до Радюка хазяїн з-за возiв. Вiн обняв i поцiлував Радюка дуже щиро. Видно було одразу, що його мали за жениха. Вони пiшли до хати й напились чаю.
Незабаром Радюк вертався дуже щасливий! Йому сподобалась Галя i її батько й мати, люди з дрiбного панства, але чеснi, хазяйновитi й працьовитi, близькi до народу, чеснi хлiбороби, не одрiзненi од нацiональностi. I сама Галя, з чудовими очима, з народною пiснею, з голосом, як шовк, навiть з манерами, нагадуючими гарну, моторну сiльську дiвчину, дуже пiдходила пiд його iдеал. Старi Масюки i їх напiвпанська, напiвсiльська оселя з домом i хазяйством - все те повiяло на його чимсь рiдним, чимсь приємним, рiднiшим, нiж дух вищого панства.
"Моя буде Галя, моя! Вона мене любить, i я її люблю. Чого ж менi бiльше треба? Хоч вона вчилась в мiстi тiльки один рiк..."

На вакацiях молодий Радюк ходив по селi, придивлявся до народу, приглядався до його потреб, бачив, як народ тяжко працює й мало має користi. Не раз вiн важко зiтхав, дивлячись на бiднiсть народу серед такої багатої природи. Вiн записував народнi пiснi, казки й приказки, звичаї и навiть самi мелодiї пiсень i заводив у ноти. Часто вiн їздив i в поле до косарiв, до женцiв, гребцiв i возiїв, балакав з ними, записував од їх усе, навiть слова мови. Не раз вiн заїжджав i до панiї Макухи, чи Високої, котра на самотi не соромилась своєї мови й чудово говорила по-українськiй. Вона наказала йому багато казок, наспiвала пiсень, неначе будлi-яка молодиця, i таки не втерпiла: показала йому "кавалерiю" свого чоловiка й його капiтанськi документи. Радюк мусив їх таки прочитать.

Радюк скрiзь проповiдував свої смiливi iдеї, доки не дiйшла за його чутка до мiської полiцiї... Сусiди почали застерiгать батька й матiр i просили їх трохи здержувать сина, щоб не добути якого клопоту...

Раз батько сказав своєму синовi: "Коли ти, сину, такий прихильний до народу, коли тобi так потрiбнi пiснi й казки, то їдьмо на баштан. Цього року була рання зав'язь на баштанi, то, може, й стиглого кавуна надибаємо. Ти попросиш баштанника Ониська, то вiн тобi наспiває й накаже, скiльки хоч! Тiльки знай, що Онисько дiд гордовитий i гоноровитий. Коло його треба ходить вмiючи або й панькаться. Вiн так дбає про моє добро, що часом i менi молитву читає".
- А поїдьмо справдi! Може, й пiсень добуду, i кавунiв наїмся, - сказав син.
Зараз-таки парубок запрiг конi в чималий вiз, i батько з сином виїхав з двора на степ до баштана.
Сонце ще високо стояло на небi. Спека стояла надворi, як звичайно буває в спасiвку. Повiтря було сухе, але здорове й тепле, i таке прозоре, що на всi боки око захоплювало степи без краю. Синє й гаряче небо лежало над степом, неначе якась кругла покришка. На небi не було анi хмариночки! На степу не було, нi смужки туману. Одно пишне золоте сонце пливло мiж небом i степом, наче корабель по безодньому морi. Вiз звернув з битого степового шляху й покотився по ледве примiтних прикметах суголовка. Незабаром i той

читати