Завантажити

душi чогось з'явилась думка впасти .на колiна i поклониться великiй красi людини разом з великою красою неба й землi.

Всi почали пити чай i весело балакать. Панiя Висока всiх перемагала i всiх забавляла.
- Ой, як же тут гарно! Тут, у садочку, мiж квiтками, мiж вишнями, мiж добрими людьми, та ще й молодими, та ще й гарними! - аж крикнула поетична Ликерiя Петрiвна, обвiвши усе й усiх очима. - Так тепер тутечки гарно, як було колись на Басарабiї. Ото коли б ще сюди двадцять тих молодих товаришiв мого капiтана, та ще щоб я сама була молоденька! Ой-ой-ой! Як-то було б гарно! Ще було б краще!
- Та ще й тi шампани басарабськi, що ви колись випивали з тими офiцерами, - додав Масюк.
- Еге пак! I де то вони тепер, мої дорогi, мої голубчики, нашi товаришi! Чи живi, чи вже померли, як i мiй капiтан? А якi були гарнi, чорнобривi, веселi! А як любили мене всi!
- Чи вже ж таки, Ликерiє Петрiвно, любили вас усi двадцять? - спитав Масюк.
- Їй же богу, всi двадцять. Один запобiгав в мене ласки перед другим. Колись мене так почастували шампанами, що менi цiлiсiньку нiч снилось, буцiмто я все їду з гори; на горi нiби Басарабiя, а внизу Дунай, а конi поганяє бородатий турок, i так пре кiньми, що менi ввесь свiт закрутився! та все менi здається, що я от-от шубовсну з крутої гори просто в Дунай.

Всi смiялись, а сама Висока аж заливалась.

- Ой, спiвать хочу! Давайте лиш, молодi й старi, будемо спiвать! - крикнула Ликерiя Петрiвна.
- Я до того торгу й пiшки! - промовив Радюк. - Правда, й ви з нами? - промовив вiн до Галi.
- I я до того торгу пiшки! - голосно промовила Галя, i її альтовий дзвiнкий голос аж задзвенiв, їй давно вже хотiлось спiвать, як пташцi все хочеться щебетать в гарний вечiр в зеленому садочку.

Вийди, дiвчино, вийди, рибчино!

У гай по корови, у гай по корови.

Нехай же я подивлюся
На тi чорнi брови, на тi чорнi брови!

Так почали спiвать Радюк, Галя, панiя Висока й сам старий Масюк. Одна Масючка схилила голову на руку й задумалась дуже-дуже, дивлячись на чудовi тоненькi брiвки своєї единички.
По тiм боцi вогонь горить,
По цiм боцi жарко:
Як поїду з Масюкiвки,
Комусь буде жалко.
Заспiвали всi, i всi вкинули в слова пiснi Масюкiвку, неначе змовились. А Галя довгим, жалiбним поглядом подивилась на Радюка й дуже виразно вимовляла: "Комусь буде жалко, комусь буде жалко!"

По тiм боцi вогонь горить,
По цiм боцi душно
Як поїду з Масюкiвки,
Комусь буде скучно.
Так спiвали вони далi, i панiя Висока, обернувшись до Галi, просто в вiчi промовляла: "Комусь буде скучно, комусь буде скучно!"

- Ой, спасибi вам за все, за все, мої добрi, мої дорогi сусiди! - промовила панiя Висока, встаючи з килима. - Ой, загулялася ж я, а в мене дома робота, як i в усiх людей. Час менi додомоньку, забарилася я.

- Та в вас же дiти дома не просять їсти, не плачуть! - промовив Масюк.
- Є такi, що їсти просять вже, мабуть, давно, бо я господиня в себе вдома! Вставайте, Павле Антоновичу, та разком холодком i побiжимо до господи, бо ви, здається, цiлiсiнький день загаялись тут у Масюковому хуторi й ладнi тутечки й ночувать.
- Як їхати, то й їхать! - сказав Радюк, встаючи, - Тiльки я попрошу Iвана Корнiйовича видать мої хомути з комори, бо вже час!

- То й видам, хоч i ще не час! - промовив Масюк.

- О, бачте! Як моїх хомутiв, то й не замкнули в комору, - промовила трохи нахабна Ликерiя Петрiвна й почала обвiрчувать бiлою вуаллю свiй квiтчастий чiпок.
Тим часом повозки пiд'їхали пiд ганок. Гостi почали прощаться.

- Привезiть же менi книжок якнайшвидше! Хоч би й завтра, - просила Галя Радюка, - бо я вчилась в городi всього тiльки рiк, а в мене великий потяг до книжок, - тихенько промовила вона до Радюка смутним голосом, - тут я нiгде не достану собi книжок i до страшного суду, мабуть, доки й животiтиме Масюкiв хутiр на свiтi. Я за це вже добре дiзналась. Тут навкруги в околицi й панiї навряд чи й письменнi.
- Та й менi, будь ласка, привезiть отi-о Шевченковi поеми, що ви знаєте! Хоч я давно не читаю, а тi поеми, може, ще й втну, - просив Масюк.
- Добре, привезу, як не завтра, то пiслязавтра абощо, - сказав Радюк, прощаючись з усiма.
- Сяду ж я з вами, Павле Антоновичу, бо вашi конi баскi. Пiдвезiть мене додому. Буде веселiше менi в дорозi: будемо пiсень спiвать на радощах, - сказала панiя Висока.
- Прошу ласкаво! - просив її Радюк i подав руку. Гостi виїхали з двора, а хазяїни ще довгенько стояли на ганку. Галi здалось, що стало так порожньо i в хатi, i в садочку, i на подвiр'ї. Вже й сонце сiло за вербами, вже й череда прийшла в хутiр, вже й зорi заблищали на темному небi, а вона все ходила мiж вишнями, мiж клумбами та все тихенько спiвала:

Ой сама ж бо я, сама,
Як билинонька в полi.
Потiм вона взяла коновку й полила всi кущики гвоздичкiв, а ввiйшовши в хату, вийняла з коси два гвоздички, завинула їх у папiр i сховала на пам'ятку про той день.
Надворi вже було поночi, як Радюк з Високою вертались з гостей.

читати