Завантажити

канапi сидiли два молоденькi серби-ченцi, гарнi, як панни, з розпущеними кiсьми i в кругленьких чорних невисоких клобучках. Один недавно прибувший болгарин все пробував пiдобгать пiд себе ноги, але, пригадуючи, що вiн не в себе вдома, все спускав їх додолу. Чорнi сiртуки, нацiональнi убори, гудюча розмова, котрою була повна зала, всякий акцент й усякi вимови - все те було таке оригiнальне, було таке цiкаве для молодих паннiв, що їм здалось, нiби вони перелетiли в якийсь далекий край, мiж чужi iншi люди.
Оговтавшись та оглядiвшись, Ольга почала придивляться до гостей. Мiж чорнявими й бiлявими лицями вона почала впiзнавать деяких студентiв, котрих вона колись бачила коло Владимирового пам'ятника. Ще далi перевела вона очi i коло стола наглядiла молодого панича з веселим лицем i здоровими зубами. Вона подивилась до канапи i трохи не зомлiла. Сливе поплiч з батьком сидiв її iдеал, такий гарний, такий пишний, як i переднiше колись, як вона бачила його давнiше! При молодих паннах товариство встало з-за стола. Дашкович пiдводив до Ольги й Катерини молодих студентiв i рекомендував їх.

- Кирило Петрович Кованько! - промовив батько, рекомендуючи веселого студента, котрому Ольга й Катерина подавали руки.

- Павло Антонович Радюк! - промовив Дашкович, пiдводячи до дочки дуже гарного панича, котрий вийшов з-за стола й пiдiйшов до Ольги.
Ольга подала йому руку, сама того не пам'ятаючи. Радюк делiкатно поклонився їй, подав руку й трохи смiливо потрусив, нiби Ольга була його товаришем студентом. Ольга оступилась i сiла в крiслi, а Радюк, не звертаючи на неї нiякої вваги, знов вернувся на покинуте мiсце й сiв проти Дашковича.
Ольга вперше так близько стояла коло милого панича, подавала йому свою руку й роздивлялась на його зблизька. Вона почутила, що з того лиця на неї дихнуло таким щастям, таким коханням, про яке їй в iнститутських мрiях i обожуваннях навiть i не гадалось, i не снилось, її лице зблiдло, а голова, оповита локонами, схилилась. Вона не насмiлилась пiдвести очей i подивиться на Радюка вдруге i тiльки вухом ловила його голос.

Трохи згодом Ольга заспокоїлась i подивилась на Радюка. Вiн сидiв просто проти неї, так що вона бачила його лице й могла слiдкувать за кожним його рушенням.
Радюк почав розмовлять з Дашковичем, i всi студенти замовкли й слухали їх розмову. Видно було, що вони звикли слухать Радюка. його голос був голосний, виразний; вiн говорив гаряче, з огнем; його слова лилися з уст одно за одним плавко, неначе сотались низкою. Вони говорились од щирого серця, не були позиченi й вичитанi з книжок. Ольга не зводила з його очей. Вона дивилась, як Радюковi очi часом блищали, часом свiтилися тихiше, а часом закривались вiками й довгими вiями, котрi лягали темними кружками на його рум'янi щоки.
Радюкова розмова з Дашковичем була для їх дуже цiкава, бо стосувалася до дiла, дуже цiкавого задля їх обох.

То був український народ, українська нацiональнiсть, народна лiтература й народна мова. Обидва вони нiби знайшли Америку й не могли натiшиться тiєю новиною.
Декотрим молодим студентам вже й надокучила та розмова. Вони приступили до дам. Кованько вже давно й вухом не вiв про ту вчену розмову, не слухав її й говорив дамам комплiменти. Ольга ждала, що Радюк от-от перестане розмовлять, сяде коло неї й оберне тi гарнi слова й уста до неї. А Радюк все обертався до її батька. Батько, неначе їй на злiсть, зачiпав його, розказував йому про якогось селянина Топилку. Ольга вже почала сердиться на батька, була сердита i на того Топилку, i на тi українськi пiснi, й на все.

Вона встала й смiливо перейшла залу од кутка до кутка якраз проти Радюка. Вiн на неї й не подививсь. Вона зумисне заговорила голосно до Катерини, йдучи проз його, а вiн все балакав. Нарештi, вона одчинила рояль i вдарила по клавiшах веселого вальса, а Радюк тiльки пiдiйняв на кiлька нот голос i не подивився навiть на рояль! Ольга почувала, що сльози пiдступають до її очей, що вона от-от заплаче. Од його краси вона нiби очамрiла i вже хотiла спересердя стукнуть вiком рояля, як Радюк встав разом з Дашковичем i пiдiйшов до рояля. Тодi вона дужче й голоснiше заграла, її попросили заспiвать.

- Чи не спiваєте ви часом народних українських пiсень? Я б дуже вас прохав заспiвать якої-небудь української пiснi! Я люблю всяку музику, але як тiльки почую один акорд народної пiснi, мелодичної й глибокої, то вся моя душа стривожиться до самого дна! Та мелодiя, як огонь, проймає мене до самого серця, до душi. Я так i чую в тiй пiснi все горе українського народу, перебуте за тисячу год! - промовив Радюк до Дашковича.
Ольга подивилась на його i за все йому вибачила. Вона просила пробачення, що не вмiє спiвать нi однiсiнької української пiснi. Почавши тихо акомпанувать, вона заспiвала французький романс, в котрому не було нi музики, нi мелодiї. Романс був навiть чудний. Одначе Ольга мала дуже гарний голос i спiвала непогано. Всi хвалили її, хто щиро, а хто й не щиро. Тiльки Радюк не похвалив, ще й сказав, що сiльська

читати