Завантажити

думкою про той вид. I личко гарної хуторяночки, як зоря при сходi сонця, потонуло в промiннi нового свiту, пової краси.
"Прощай, Галю! прощай, серце. Чи я ж винен, що серце моє не вольне? Хiба ж вольне сонце, як не свiтить i не грiє, коли треба, а сховається десь за чорнi хмари i втрачає свою силу; то знов засвiтить i заблищить, коли йому призначить закон натури?"
Не знаходячи причини навiдаться до Дашковичiв, вiн не пiшов до їх того дня. Але другого дня й причина знайшлась: вийшла нова книжка журналу, де була нова повiсть, що наробила тодi такого галасу в громадянствi. Радюк ухопив книжку й прожогом побiг до Дашковичiв. Новий свiт в його серцi так свiтив i грiв! Вiн забажав, щоб той свiт зостався в йому на все живоття i не згасав до домовини! його життя вже так добре складалось! Вiн був такий певний в своїй матерiальнiй фортунi. А яким щастям надарила його Ольга самими очами!
Тим часом у Дашковичiв, пiсля того вечора, як був у їх Радюк, була зовсiм iнша сцена. Вставши вранцi другого дня, Ольга спитала в матерi: "Чи не знаєте, мамо, якої української пiснi? Ви б мене навчили?"

- А я оце тiльки що хотiла тобi те саме казать. Чи бачила вчора, яка тепер наша молоднеча? Треба б тобi навчиться спiвать українських пiсень. Тепер пiшла така поведенцiя. Як пiдемо в магазини, то коли б не забуться купить будлi-який збiрник українських пiсень.
- Коли ж то ми пiдемо? Я б хотiла зараз вивчиться якої-небудь, хоч одної.
- Бач, як припало! - сказала Степанида Сидорiвна, пригадавши гарного молодого Радюка. - Колись я спiвала й на гiтарi грала, а тепер, мабуть, усе позабувала. А принеси лиш гiтару! може, й згадаю дещо.

Ольга ледве знайшла десь закинуту гiтару й принесла матерi. На гiтарi телiпалась одним одна струна. Треба було посилать в магазин за струнами. Ольгу брала нетерплячка: вона вже починала сердиться. Тимчасом, поки принесли струни, в свiтлицю вступила Марта Сидорiвна з Катериною.
- Чи не пригадаєш, сестро, яких українських пiсень? Моя Катерина оце причепилась, щоб я її вивчила, а я, як на тогеж, геть дочиста позабувала, - казала Марта Сидорiвна.
Степанида Сидорiвна тим часом начепила струни й почала незручними пальцями брать акорди й спiвать пiсню. Вона почала кiлька слiв i спинилась, бо зовсiм забула.
- Пригадай-бо й ти, сестро, словаї - попросила вона Марту Сидорiвну.
Марта Сидорiвна нагадала кiлька куплетiв, i вони вдвох почали спiвать .в унiсон "Котилися вози з гори", їх голоси були такi сипкi й хрипкi, що молодi дочки почали смiятись.
- Чи не пам'ятаєте якої iншої? Ця дуже швидка, - сказала Ольга.
Марта й Степанида почали перебирать пiснi, якi пам'ятали, i знов затягли сипкими голосами, їх голоси були такi, що Дашкович в своєму кабiнетi, закопаний в Гегелеву фiлософiю, вийшов до зали й спитав всмiшки.

- Чи не налетiли часом в вiкна галки? - сказав вiн, оглядаючи свiтлицю.
- Та це ми так спiваємо пiсень! - сказала Степанида Сидорiвна, смiючись.
- А я думав, що ворони! Ой, не спiвайте лучче! Нехай вже дочки спiвають, - сказав професор i пiшов знов до свого кабiнету.

Одначе всi переспiванi пiснi не сподобались молодим паннам, бо всi були козачки до танцiв.
- Як умiємо, так i пiємо! Коли цих не хочете вчиться, то де ж ми вам достанемо кращих? - сказала Степанида Сидорiвна.

- Може, тато знає? - сказала Ольга i вже хотiла бiгти до дверей.
- Мабуть, стiльки, скiльки й мама! - одказала їй Марта Сидорiвна.

- А поклич, Ольго, куховарку! Вона часом спiває дуже гарних пiсень, - промовила Степанида.
Ольга, забувши на той час Турманшу й iнститут, побiгла в пекарню й прикликала куховарку, котра ввiйшла в залу з позакачуваними рукавами i напеченим лицем.
- Ти, Палажко, спiваєш дуже багато пiсень. Заспiвай нашим паннам якої-небудь гарної пiснi! - промовила Степанида Сидорiвна. - Вони хотять вивчиться.
- Оце! узяла б та отут i спiвала, неначе дурна дiвка! - сказала Палажка, подумавши, що з неї глузують.
- Та ну-бо, не жартуй, коли тебе просять! - вже сердилась Степанида.
- Оце! їй-богу, якось нiяково! Якби пак в пекарнi, то й спiвала б, - казала Палажка, затуляючись рукавом.
- Спiвай-бо, якої вмiєш найкращої, - просила Ольга.

- Якої ж? Хiба оцiєї: "Ой полину, полину - добувати талану!"
- Та не говори, а спiвай! Нам треба знать голос, - вже поважно казала Степанида.
Палажка мусила спiвать пiснi, а Ольга записувала слова i вчила на фортеп'янi голос. Швидко потiм обидвi панни, пiдiбравши акомпанемент, вчились спiвати пiсню: "Ой полину, полину - добувати талану!" А тим часом в обох у їх була думка, що б то сказала начальниця iнституту, якби вона досвiдчилась, що вони вчаться мужицьких пiсень од своєї куховарки!
Вже й пiсня була готова. Ольга й Катерина швидко вивчили й спiвали її чисто по-українськiй, пiдбираючись пiд Палажчин спiв. Другого дня Ольга тiльки що встала вранцi, зараз сiла за фортєп'ян i знов промовляла слова й голос тiєї пiснi.
Вона таки перемогла себе, бо вчила її для Радюка й думкою бажала, щоб вiн, а не

читати