Завантажити

говорив Радюковi професор.
- А певно так! - ледве обiзвавсь до його Радюк, а сам усе поглядав у той куток, де сидiла Ольга й Ковакько.
- I я тепер маю думку роздивиться на свiтогляд цiлого слов'янського плем'я i потiм вже приступить i до свого народу.

- I я так думаю, - притакував Радюк, хоч вiн в той час нiчого того не думав i навiть не второпав, за що говорив йому Дашкович. Вiн бачив, що Кованько сiв близесенько коло Ольги, розказував щось смiшне, бо й Ольга смiялась до його. А Дашкович, як на тотеж, все розвивав та розвивав перед ним свою теорiю, радiючи, що знайшов вважливого слухача.
Радюк слухав, а його очi все тягло туди, де жартував Кованько, дуже радий, що Радюк попався Дашковичевi. Його очi роздвоювались, бо вiн все дививсь i на професора, i на бiлу Ольжину шию, де блищало проти свiтла прозоре вушко, де малювався її чистий профiль проти свiтла. Радюк вже й не слухав Дашковича. Кров кинулась йому до голови. Сам професор, запримiтивши невважливiсть Радюка, перестав розмовлять.
Тiльки що подали чай, як у залу одчинились дверi i в свiтлицю увiйшла Марта Сидорiвна з дочкою. Вони обидвi держали в руках якусь роботу й прийшли нiби на оденки, ненароком, по-сусiдськiй. Але було не так: Марта Сидорiвна, побачивши свiтло в вiкнах зали, постерегла, що в Дашковичiв є гостi, i, взявши дочку, пiшла з нею до сестри. Степанида Сидорiвна зараз зрозумiла те, бо якось знехотя привiталась з сестрою й з небогою.
- Чи всi здоровi? - спитала Марта.
- Як бачиш, усi! бо всi тут i сидимо. Хiба ти що чула? - одказала Степанида Сидорiвна.
- Нiчого не чула, але думаю: дай, пiду побачусь!

- Спасибi, що не забуваєте нас, - одказала Степанида.

Катерина була убрана по-буденному, але дуже чисто. Вона зачесалась дуже гладко, i можна було примiтить, що вона звернула ввагу на свiй костюм, бо була убрана краще за Ольгу.
- Чи не думаєте куди на вечiр? - спитала Степанида, поглядаючи на Катерину, котра навiть почепила дорогi золотi сережки.

- Думали зайти, та вже не пiдемо, тут зостанемось, - Додала Марта Сидорiвна.

Тiєї розмови сестер, пересипаної попелом i сiллю, нiхто не чув, i розмова стала спiльною й веселою. I Радюк, i Кованько залицялись до Ольги, до неї обертались з розмовою, до неї обертали жарти, а як не до неї, то до котрої-небудь матерi. Катерина сидiла, мов сирота. Вона ждала хоч одного слова, хоч одного погляду очей, i нi один не подивився на неї, не заговорив до неї! Вона побачила Радюка, дуже гарного хлопця, i не могла надивитись на його, одiрвати од його очей.
"Ану, буду примiчать, чи подивиться вiн на мене хоч раз? Чи промовить вiн до мене хоч слово?" - подумала собi Катерина й почала слiдком водить очима за кожним рушенням його очей.
Радюк говорив з Ольгою й не зводив з неї очей. Наговорившись з нею, вiн сiв коло Степаниди Сидорiвни й почав балакать з нею. Степанида Сидорiвна ласкаво та облесливо розмовляла з ним. Потiм Радюк почав балакать з Мартою Сидорiвною, котра так само стала вся добром i ласкою. Катерина думала, що вiн от-от промовить до неї слiвце, а вiн встав од стола й почав розмовлять з Дашковичем. Тодi вона почутила, що її здавило коло серця. Не тiльки ласкавого слова, навiть погляду очей його вона не пригорнула до себе. Вона бачила, як його чудовi очi майнули проз її лице; вона ловила його очi своїми очима, хотiла спинить їх на собi хоч на хвилину i побачила, що не мала тiєї сили чарiв.
"Не ласкава доля до мене, - ледве заворушилась в неї така думка. - А чи я ж не така iнститутка, як i вона? А чи я ж не так граю й спiваю, як i вона?" Катерина ледве задушила в собi неприязне почування до своєї щасливої сестри в первих, бо добре знала, що й сестра тут нiчим не винна.

Тим часом Марта Сидорiвна, не питаючись серця своєї дочки, думкою вже призначила Радюка Ользi, а для своєї Катерини рада була б узяти й не дуже гарного Кованька. Вона бачила, що од Катерини обидва паничi держаться осторонь, i промовила:
- Ви б, панни, або заграли, або заспiвали нам, старим, а за вами, може б, заспiвали й паничi. Ольго! ти ж хазяйка. Починай! А за тобою, може, й другi насмiляться.
Ольга була весела. Вона тiльки що наговорилась з милим, надивилась зблизька на очi, на брови, наслухалась досхочу його мелодичного голосу. Вона пурхнула до рояля й почала перебирать веселi вальси й мазурки, а потiм, дивлячись просто Радюковi в очi, заспiвала: "Ой полину, полину - добувати талану!"
Ольга ще трохи пофантазiровала i встала. Катерини нiхто не просив, i кiлька хвилинок було в хатi зовсiм тихо. Її мати трохи вже сама не попросила її сiсти за рояль, як Кованько обернувся до Катерини й попросив її заграть.
Катерина встала й якось без енергiї перейшла залу до рояля. В її тихiй, длявiй ходi виявлялась й обида, i смуток. Вона сiла за рояль; смутний мiнорний акорд сам пiдбiг пiд руки, i з-пiд її пальцiв полилась смутна мелодiя, дуже не припадаюча до молодого вiку. В тих мелодiях не чути було нi надiї, нi любовi, нi веселостi.
- Яка гарна й смутна п'єса! - промовив

читати