Завантажити

якихсь книжок? Тепер вийшли дуже гарнi книжки по природних науках.
Ользi дуже хотiлось сказати, щоб вiн бiльше не приносив їх, та вона того не сказала, i сам язик промовив, щоб вiн якнайшвидше приходив i принiс тi книжки.
Радюк попрощавсь i вийшов на вулицю. Надворi все дихало нiби маєм. Вода в Днiпрi лиснiла проти зоряного неба. Надворi було поночi. Але за Днiпром на берегах горiло багаття й освiчувало щогли байдакiв: то бiлоруси варили вечерю. I на плотах по Днiпрi скрiзь блищали вогнi й одбивалися в тихiй водi. Радюк вийшов до Владимирового пам'ятника, сiв на схiдцях сходiв i задумавсь. По другий бiк тих сходiв манячила чиясь темна постать в поставi задумливого чоловiка й гармонiзувала з тишею. Тиха торжественна картина великої рiчки, освiченої вогнем багаття й зоряним, одкинутим в водi небом, навела на його багато дум. Будуще життя з Ольгою так манило його щастям! Здавалось йому тiєю, нiби й мертвою, рiчкою, де нiби й замерла вода з зорями, але в тiй рiчцi було стiльки живоття пiд тихим покривалом ночi! Стiльки живоття було заховано од людського ока пiд темним небом, де в тишi й темрявi стукотiв пульс невичерпної сили природи!

Радюковi вперше прийшла думка об'явиться Ользi й заповiстить її про свою любов. Вiн трохи страхавсь Кованька. Йому здавалось, що Кованько недурно топче стежку до Ольги.

Вiн i гадки й думки не мав, що Ольга не згодиться дать йому слово i що його мрiї розлетяться марно, як туман од вiтру.

Забравши деякi книжки з гарними малюнками, Радюк побiг до Дашковичiв i застав дома саму матiр. Батька й Ольги не було вдома, вони пiшли на Хрещатик, на прогуляння. Покинувши книжки, Радюк побiг на Хрещатик, перебiг його од кiнця до кiнця, трохи не звалив з нiг кiлька панiв i дам i не знайшов Дашковича з дочкою. Вертаючись назад, вiн побачив чиєсь жовте лице. Мiж другими свiжими лицями те лице жовтiло, неначе стигла диня. Радюк впiзнав Дашковича. Швидко вiн угледiв i друге лице, молоде й свiже, як троянда: то була Ольга. Вiн привiтався до їх, i всi троє пiшли рядом. Радюк постерiг, що випала найлучча година об'явиться Ользi. Старий фiлософ не заважав нiтрiшки.

Вже наближався вечiр, i народ цiлою валкою прямував до Царського садка, де щовечора була гулянка. Осiнь була тепла й суха, i всi неначе хапко хапались нагуляться перед холодами.
- Ходiмо, тату, в Шато! - просила батька Ольга.

- Куди там менi, старому, дибать! Що я буду там робить?
- Будемо гулять. Ходiм-бо, таточку. Ви трошки провiтритесь i поздоровшаєте. Ми недовго там гулятимемо. Я покину й фейерверки задля вас.
Старий Дашкович мусив йти в Шато на прогуляння. Вже музики грали, а публiка ворушилась по долинi, як комашня. Тераса ресторану була обсипана людьми. Перебiгши Шато, Ольга з Радюком пiшла на гору на велику алею. Старий професор, слухняний, як дитина, мусив на старостi лiт лiзти за ними на гору. Ольга не йшла, а бiгцем бiгла пiд гору, так що батько слiдкував тiльки очима за її рожевою сукнею й ледве встигав йти пiдтюпцем. Вони вийшли на велику алею; Дашкович так i впав на лавку, засапавшись.
- Ви сiли, а нам хочеться бiгать! - сказала Ольга, смiючись.
- Про мене, серце, й бiгай, тiльки дай покiй менi, старому, - сказав вiн, одмахуючись рукою.
Радюк пiшов з Ольгою по алеї. Його душа була повна щастя, але непевнiсть все-таки дуже тривожила його. Випадок був такий добрий, що луччого трудно було дiждаться й сподiватись.
Вони перейшли алею, звернули набiк i пiшли дорiжкою понад самими горами. Людей було все менше та менше. Якось знехотя вони обоє звернули з дорiжки й стали над самою горою, котра була перерiзана вузькою та глибокою долиною. По горi росли високi осокори та верби, а через вузеньку й глибоку долину було видко аж над самим Днiпром клапоть шосе, де манячили проїжджi й прохожi. Ольга не дивилась на Днiпро, на пишну заднiпрянську картину, та все дивилась в той глибокий яр, де по шосi миготiли люди, маленькi, мов ляльки, де котились вози й стукотiння од колiс одбивалось луною в обидва боки того вузького яру.
Радюк мовчав, i Ольга мовчала, її щоки аж пашiли. Вона очевидячки чогось ждала. Радюк оглянувся навкруги; по дорiжцi пленталась якась мiщанка. На шпилях подекуди сидiли люди по двоє, по троє. Недалечке од їх внизу на одному шпилi стояв якийсь високий пан, мов та статуя, i дивився на Днiпро. Постатi на шосi все ворушились, нiби в вертепi кукли. Радюк думав об'явиться прямо й просто кiлькома словами i не знайшов тих простих кiлькох слiв. Вiн почував, що його душа дуже стривожена, i ждав, поки вона трохи втихомириться. Вiн зирнув скоса на Ольжине лице; воно було рум'яне, але спокiйне; очi були спущенi на зелений яр, неначе в йому дiялось якесь надзвичайне диво.
"Вона жде, вона жде!" - подумав вiн, i те слово сотню раз мигнуло в його думцi. Вiн взявся рукою за груди й почув, що в грудях у його ще не все заспокоїлось. Серце трiпалось, як пташка в клiтцi. Вiн задумав почать яку-не-будь розмову, доки стишиться в його душi.
- Здається, й осiнь надворi, а зроду нiхто не

читати