Завантажити

дiзнавсь би, що тепер осiнь. Глянеш на небо, на Днiпро i подумаєш, що починається лiто, - тихо промовив Радюк.
Ольга зиркнула на його своїми чудовими очима. I яка була краса в тих соромливих очах! В тих очах були нiби сльози, нiби мокра роса пригасила вогонь. Вона, певно, не того ждала од його й спустила очi.

Внизу Днiпро був заставлений байдаками й барками. При березi коло Подолу стояли рядками здоровi дуби й берлинки, повнi жовтих i червоних яблук, кавунiв, груш. Кiлька дубiв i берлинок з кавунами простувало по Днiпрi до пристанi, а на пристанi, на соломi були накладенi цiлi гори кавунiв i яблук. Надворi було тихо; за Днiпром синiв бiр, котрий здавався ще синiшим пiд промiнням захо-дячого сонця. На тому темному фонi серед бору палало нiби полум'я: то сонце вдарило в усi шибки церкви далекого села.

- Чи то пожежа? - спитала Ольга.

- Нi! то сонце грає на вiкнах сiльської церкви, - сказав Радюк, i вони обоє знов замовкли.
На другому кiнцi бору три банi церкви, освiченi сонцем, неначе три зорi висiли над чорним лiсом, а там десь далеко сонце потрапило в шибки бiдної рибалчиної хатини й зробило з тих тахлiв щире золото, неначе хто повiсив золотi щити серед темного бору. На рiчцi внизу коливались тихо байдаки, а вище, коло Подолу, стояв нiби лiс щогл. Якийсь спокiй був розлитий на свiтi. Природа нiби вже думала заснуть перед близькими холодами. I Ольга й Радюк задивились на ту картину. Вона їх заспокоїла.

- Як тиха картина осенi, хазяйської й хазяйновитої осенi, наводить на мене думку про щастя тихої сiм'ї. I те щастя менi здається таке тихе, спокiйне, але пишне й чудове, як ця тепла й овощна осiнь, - промовив Радюк. Ольга подивилась на його очима й неначе чогось ждала.

- Ви любите осiнь? - промовила вона. - А я найбiльше люблю весну. Скiльки раз я марила про тi острови Океанiї, де вiчно цвiте й не вмирає весна! Якби мене хто чудом перенiс на тi острови! Таким чудом, про якi розказує в казках Шехерезада.
- Хто її не любить, тiєї весни, часу соловейкiв i квiток, але вона така коротка! А щаслива весна людини ще коротша, хоч пишнiша од весни природи.
Ольга зiтхнула, а Радюк задумавсь.

- От i моя весна, весна мого життя швидко мине, - знов почав говорить Радюк. - Я вже став мiцно на дорозi життя, вже втягла мене в себе та безодня моря людського життя. Я почуваю, що менi час жить щастям ширшим i вищим од щастя молодої пори весни; я почуваю, що менi вже час жити життям сiм'яка.
Радюкiв голос все тихiшав i затрусивсь. Ольга слухала його, трошечки пiдвiвши голову й очi.
- Ольго Василiвно! ви знаєте, що я людина нового поколiння i не вмiю говорить комплiментiв, завiрчуючи просту мисль в непростi слова. Я вам скажу просто й щиро: я вас люблю; я полюбив вас од того часу, як побачив вас. Менi здається, що я нi з ким не прожив би так щасливо в парi, як з вами. Скажiть менi щиро всю правду: чи любите ви мене? Чи пiдете ви за мене замiж? Я прошу вашої руки, i коли ви дасте згоду, то я буду мать щастя просити руки вашої i в ваших батька й матерi.
Радюк пiдвiв очi. Ольга стояла перед ним червона й гарна, як квiтка. Вона вперше почула од хлопця такi слова й вислухала тi слова не так спокiйно й твердо, як вона собi уявляла. Ольга дивилась на його й мовчала.
- Дайте менi, Ольго Василiвно, одповiдь та просто й щиро, як я вас просто й щиро спитав!
- Я вас люблю. Я вас полюбила давно i полюбила, як нiкого так не любила... Але кажу вам просто й щиро, що я ще й не думала про замiжнє життя.
Вона перервала свою розмову.
- Чом же ви не думали? Може, я вам не сподобавсь? - сказав Радюк, i в його ледве стало сили промовить тi слова. Вiн ждав, що Ольга не те скаже; вiн сподiвавсь од неї згоди, а вона тим словом неначе громом вдарила його.
- Я побачила вас колись давно в Шато, як вам вже казала. Я вас ще тодi полюбила. Потiм я почала вас забувать. Але як ви прийшли до нас на вечiр, я трохи не зомлiла як угледiла вас несподiвано. Я знов полюбила вас.
- А тепер знов забудете мене... - ледве спромiгся вимовить Радюк. - А я вас люблю й нiколи не забуду, - знов сказав вiн i замовк, згорнувши руки на грудях.
- Дайте менi часу подумать! Я була така щаслива в батька! Я ще така молода. Менi так добре жилося на свiтi, що я не мала й гадки про життя окроми од батька й матерi. Ми обоє молодi. Час наш не втече, як вода в Днiпрi. Дайте менi подумать, погадать, - сказала Ольга i вхопила його за руку, дуже здавила й потягла її до свого серця.
Її лице, гарне, як перша макiвка на городi, потяглося слiдком за рукою до його. Вiн подумав, як близько од його було щастя i як воно тепер стало од його далеко!
Тим часом на дорiжцi з'явилась якась немолода панiя. Ольга швидко покинула Радюкову руку й оступилась трохи од його. Вони обоє чули, як панiя наближалась, шелестiла одежею, як ступала ногами, чули кожний її ступiнь. Ольга знов втупила очi в зелений глибокий яр, де дзюркотiла з гори вода, збiгаючи ринвою мiж кущами та вербами пiд мiсток на шосi i в Днiпро. Вона нiби хотiла розпитать i

читати