Завантажити

одходила од її постелi, подавала лiкарство, поправляла постiль. Невважаючи на те, що була втомлена, в таку пiзню, добу, вона весело кинула очима на молодого Радюка; її брови неначе привiтно заговорили. Говорить голосно вона не насмiлилась, щоб не розбудить слабої, але її брала нетерплячка, i вона почала розмовлять на мигах, розказувала руками, бровами, показувала пальцями i так розказала без слiв, як було важко для слабої, як стало їй легше, що батько й син не втерпiли й почали осмiхаться. Старий Радюк не видержав i почав одказувать їй на мигах, киваючи ротом i руками. Покивавши й поморгавши, вони всi троє навшпиньки вийшли з кiмнати, посадивши коло постелi стару бабу. Всi повеселiшали, бо сподiвались, що недужа одужає незабаром. Всi пiшли на другий, далекий кiнець дому й сiли за стiл вечерять.
- Спасибi тобi, сину, що ти приїхав! Мати так бажала тебе побачить, i тебе, i ту панну, що так тебе надить до себе, як ти писав до нас.
- Та панна ще не моя...
- А як вона смiє не буть вашою! - сказала панiя Висока. - Я не знаю, чи є в свiтi така панна, щоб дала вам гарбуза!

- Бувають усяковi панни, бо одним треба кохання, а другi часом i без того обходяться, - сказав тихо Радюк.
- Щоб без любовi та йти замiж! Оцього вже я в голову собi не вбгаю! Як я йшла за свого, капiтана, то не дивилась на воли та на корови, а на його чорнi брови.
- То на селах так буває, а в городах трохи iнакше часом буває, - промовив молодий Радюк, - бо в городах нема волiв, хоч корiв є доволi.
Батько почав розказувать синовi, як заслабла мати, як всi в домi поперелякувались, а панiя Висока все попереджала його й перебивала розмо'ву.
- Та цитьте-бо, панiє Висока! Нехай вже я розкажу!

- Бо ви не так розказуєте! Ще як я була в вас на усiкновення чесної глави, то я вгадувала, що буде недобре.

- Ба ви на усiкновення нiчого не вгадували. Ви тодi плели щось таке, що й купи не держалось.
- Не говорiть-бо бог зна чого! Хiба ж не я казала вам, щоб ви добре глядiли Надежду Степанiвну? Чи пам'ятаєте, як ви стояли отам за порогом, а я отутечки сидiла?
- Ага! тодi, як на нашому тину сорока сидiла! Пам'ятаю, тiльки я вас тодi не слухав.
- То й не добре робите, коли мене не слухаєте! - казала панiя Висока, пригладжуючи долонею свою голову й поправляючи хусточку на шиї.
Син придивився до батька й побачив, що вiн зовсiм посивiв. Його голова була бiла, як крейда, а лице було свiже, як ягода. Важкi ночi коло постелi слабої зоставили тiльки знак на чолi, бо чоло трохи пожовкло.

- Моя жiнка багато молодша од мене. Я думав, що вона мене поховає, а трохи не вийшло навпаки.
- Та потривайте лишень! Може, вона ще й вас поховає. А бог зна, що буде далi, - казала панiя Висока.
Швидко в домi стало тихо й мертво. Всi поснули, всi одпочивали, тiльки Висока й одна баба сидiли коло слабої до самого свiту. Панiя Висока й не лягала, i не роздягалась.
- Знаєш що, сину! Не надiвай ти українського убрання при матерi й не розмовляй при нiй по-українськiй. Вона слаба, й дуже слаба. Не дратуй ти її! Потiм, згодом, як вона одужає, роби, як собi схочеш, - казав батько вранцi, стрiвшись з сином. - Тепер ходиться за саме її животiння на свiтi.
- Коли ви так хочете, то й не буду одягаться в свиту.

- Вона все бiдкалась та згадувала тебе, все боялась, що вмре, не побачивши тебе перед смертю, не побачивши твоєї молодої жiнки. Вона все страхалась, щоб ти не злякав часом своєї Ольги мужичою свитою та вишиваною сорочкою; все просила мене написать тобi за це та все докоряла менi, чом я зачасу не знiс з двора опрiчньої хати для челядi.
- Бiдна хата й не знає, яку велику честь роблять їй, - сказав син тоном напiвжартовливим, напiвсмутним.
- Так, бач, сину, вже поведено наших жiнок в школах. Що ж маємо робить!
Тим часом панiя Висока вмила своє лице свiжою водою й вийшла до чаю, прибрана не в чiпок, а нiби в якусь здорову гiрлянду. На тiй гiрляндi, чи на чiпковi, було намощено всяких квiток: i рожевих, i червоних. Тi квiтки дуже не приставали до лиця, до заспаних, заснiчених очей. Висока наливала чай i так багато говорила, що часом лила чай поза стаканами, слiпаючи заспаними очима.
- Бачте, Павле Антоновичу! смiєтесь ви з мене, що я понедiлкую, глузуєте з середи та з п'ятницi... Бачте! от i недобре виходить. От бог i карає коли не вас, то тих, що близькi до вас! - докоряла панiя Макуха.

- Може, воно й так. А що ж то ви скажете, як я оце поїду до Києва та потягну гарбуза?
Тiльки що вони випили чай, як слаба прокинулась i покликала до себе сина. Вона заплакала, як побачила його, все розпитувала про Ольгу, про її батькiв; розпитувала, яке в неї лице, якi очi, яка вона на вдачу. Син вийняв Ольжину карточку й показав матерi. Панiя Висока, як побачила карточку, то прожогом кинулась до неї й трохи не звалила з нiг старого Радюка.
- Чого це ви пхаєтесь? Оце якi цiкавi! Трохи не звалили мене з нiг, - смiявсь старий батько.
Мати роздивилась на карточку й перехрестила її. Ольжине лице здалось їй трохи гордим, хоч

читати