Завантажити

менi, Павле Антоновичу! Я ваших книжок i досi не читала. Все не випадало якось. Моя сестра Катерина охiтнiша за мене до читання книжок i забрала їх у мене.
- Ще буде для вас доволi часу на вiку! Ще встигнете начитатись i наспiваться, - промовив Радюк та й замовк.
- Я й не граю i не спiваю вже давненько, - знов ледве промовила Ольга та й замовкла.
- То, мабуть, тепер час такий. I я за що не вiзьмусь, то все в мене так i випадає з рук, - сказав Радюк.
Степанида Сидорiвна насторочила вуха, почувши таку уривчасту й чудну розмову, їй здалось, що Радюк от-от буде свататься! Вона стала до його дуже ласкава.
- Чи ви нездужали, що так зблiдли? - спитала в його Степанида. - Ви б не дуже так засиджувались над тими книжками. Чи вже ж не доволi з вас i свого дiла?
- Так чогось нездорово, та й годi! - насилу обiзвався Радюк та й замовк.
Всi троє знов замовкли. Всi знали, що так робить не годиться, та все-таки всi довгенько мовчали.
"Та сватався б вже, та й годi! I чого вiн мовчить! Чи не смiє, чи що?" - думала про себе Степанида, i її вже брала злiсть, що Радюк i Ольга криються од неї, од матерi!
А Радтоковi так хотiлось спитать в Ольги, як вона постановила, як вона надумалась i на чому стала? Але поруч з ним сидiла Степанида Сидорiвна.
Ольга сидiла, спустивши очi додолу. Вона все думала, що Радюк для неї не партiя, що вiн не пiдходить пiд її iдеал, котрий давненько склався в її головi. Але вона любила Радюка й хотiла протягти час, i як можна далi. Їй хотiлось, щоб сам час розв'язав те трудне питання, бо сам час не раз розв'язує несподiвано для людей часом i труднiшi питання.
Якби не вийшов старий Дашкович, якби не подали зараз чаю, то, може б, вони просидiли мовчки ще довго. Старий батько побiльшив компанiю. Ольга й Радюк почутили, що їм стало легше на душi. Батько й мати були дуже ласкавi до Радюка. Мати панькалась коло його, тупцяла, просила зостаться ще довше. Радюк бачив, що старi держать за ним руку, та йому дуже хотiлось, щоб i молода держала руку за ним.
Радюк розпрощався з усiма дуже ласкаво. Було знать по всьому, що старi вже або знали, або догадувались, що Радюк сватався. I Ольга випровадила його веселiше й ласкавiше, нiж зустрiла. Вона просила його ходить в клуб, де їм можна було бачиться й розмовлять. Радюк пiшов додому вже спокiйнiший, з бiльшою надiєю на своє щастя.
Тим часом трапилась несподiвана рiч. Радюковi принесли з пошти лист, а на листi зверху було написано батьковою рукою: "Дуже потрiбне". В його затрусились руки; вiн розламав печать й роздер конверт. Лист був од батька, й дуже коротенький. Батько, знать, не мав часу розводиться i, як було колись в переднiший час, наказати анекдотiв. Вiн писав, щоб син як можна мерщiй приїжджав в Жур-банi, бо мати заслабла несподiвано.

Радюк ледве встиг побiгти до Дашковичiв, щоб попрощаться. Вiн розказав причину несподiваного од'їзду й побачив, що Ольга була стурбована й неначе зажурилась. Вона говорила мало, але була ввiчлива, ласкава й щиро жалкувала, що стара мати занедужала. Радюк попросив у неi фотографiчну карточку; вона вийняла з свого альбому останню карточку й оддала йому. Дашковичi дуже ласкаво попрощались з ним i просили не забувать їх, як вiн щасливо повернеться до Києва.
Не довiдавшись нi про що од Ольги, смутний та журливий, Радюк покатав до Журбанiв. Осiнь була суха й погожа. Вiн не дуже довго забаривсь в дорозi й приїхав до батька дуже пiзно, трохи не опiвночi. Переступивши батькiвський порiг, вiн одразу засмутивсь: кругом дому I в домi було так тихо й мертво, що вiн подумав, чи не приїхав вже пiсля похорону!
Вступивши в прихожу, вiн почув важкий дух лiкарства й хатнього повiтря. Назустрiч йому вийшов батько в теплому халатi i в туфлях. Вiн ступав тихо, наче крадькома, обняв сина й гаряче, але тихiсiнько, не одриваючи губiв, тричi поцiлував його. Син повеселiшав: мати була жива. На лицi в батька не було видно тривоги людини, котра тiльки що оступилась од слабого без усякої надiї на одужання. Вiн був по-давньому бадьористий i не засмучений.

- Як мати? - тихо спитав син. - Чи є надiя на одужання?
- Слава богу, їй стало лучче. Буде жива. Вона тепер спить, - сказав старий Радюк на саме вухо синовi.
Син скинув чоботи в прихожiй, йому подали черевики, i вiн поза батьком пiшов до материної кiмнати. В кiмнатi в куточку на столi горiла лампа, прикрита абажуром. На лiжку лежала слаба й спала, важко дишучи, її блiде й схудле лице здавалось ще блiдiшим од чорної коси, котра обвивала високий лоб. Чорнi брови дуже виразно чорнiли на її блiдому, наче восковому, чолi в сутiнку. Радючка була така блiда, так схудла, що син не мiг вдержать слiз i заплакав.

Коло самого лiжка на стiльцi сидiла панiя Висока. Вона, не встаючи, подала Радюковi руку й дуже здавила його за пальцi. На панiї Високiй була ясно-зелена сукня, а шия була обмотана хусточкою ясного червоного кольору. Її жваве, веселе лице, моргаючi брови робили великий контраст з жовтим лицем недужої Радючки. Вона день i нiч доглядала слабої й не

читати