Завантажити

йдеться, та швиденько почимчикував через садки й огороди до села.

Недалечке од батькiвської оселi його перестрiв знайомий сусiда Топилка. Дашкович впiзнав його.
- Чи впiзнаєте мене, Топилко? - спитав вiн у чоловiка. Топилка довго придивлявся, а потiм крикнув: "Чи вже ж це ви, Василю?"

- Як бачите, я!
- Якi ж ви стали худi та блiдi! - промовив Топилка од щирого серця.
- Може, вам погано жить у Києвi, то переходьте до нас священиком на панотцеве мiсце, - сказав Топилка згодом.
- I вже годi! Топилко.
Топилка попросив Дашковича зайти до його в хату, i вiн зайшов. Топилчиха й собi дуже здивувалась, що вiн став такий худий та блiдий. Чоловiк був дуже радий, зараз поставив на стiл пляшку горiлки; жiнка кинулась до комори, принесла щiльник липового меду, достала хлiба й солi, накришила сала, покраяла цiлий хлiб, поставила на стiл сметану. I Топилка, й Топилчиха вештались по хатi, ставили на стiл, що тiльки можна було знайти в їх небагатiй господi.
Жiнка метнулась до печi i невважаючи на те, що втомилась на полi, хотiла розпалювать солому й смажити смаженю. Топилка налив чарку горiлки, випив сам i почав частувать Дашковича.
- Та випийте-бо хоч чарочку! Випивайте-бо всю до дна! Та закусiть, будьте ласкавi! Оце, господи! нема чим вас i приймать, i вiтати. Ми вже оце й повечеряли.
- Не турбуйтесь! Бога бiйтесь! Що це ви! - заспокоював Дашкович добрих людей i мусив сам вирвать вогонь з рук в Топилчихи, котра хотiла вже пiдпалювать в печi солому й трiски.
- Та випийте-бо ще хоч чарочку! Оце, боже мiй! Коли б пак було знаття, що такого гостя матимемо! - знов бiдкався Топилка. - А ми ж вас знаємо змалечку! А ми ж малими колись гуляли з вами i в хрещика, i в жельмана, i веснянок спiвали. Та ти б таки, жiнко, зачавила курча! Де ж пак, не бачили вас стiльки год! - так згадував Топилка давню давнину та все припрохував.
Топилчиха принесла сиру й масла, поставила солоних огiркiв та все бiдкалась, що нема чим приймать гостя.
Дашкович почав розказувать про Дубовiя, як вiн недавно катував жiнку й дiтей, i спитав:
- Скажiть менi, за що Дубовiй так катує свою нещасну жiнку?
- О! хiба ж ви не пам'ятаєте? Та вони так б'ютьсяод того часу, як побрались. I вiн закатований та упертий, i вона така сам. I вiн хоче верховодить в господi, i вона хоче верховодить, нiколи не змовчить йому, та й войдуються цiлий вiк. Чи ви пак знаєте, що в неї кiстки, мабуть, нема цiлої! Вона вже раз кидала його, але швидко вернулась i тепер оце нахвалялась, що знов покине, - промовив Топилка.

- I господи! скiльки раз вона переховувалась по чужих хатах, по клунях, поки в йому було не прохолоне той пекельний вогонь! - промовила Топилчиха, зiтхнувши.
Ще вони всi троє сидiли за столом i розмовляли, як у сiнешнi дверi ввiйшла дiвчина з вiдрами i почала виливать воду в дiжку. Дашкович зараз впiзнав ту гарну спiвучу дiвчину, що стояла недавно з хлопцем пiд вербами.

- А бач, дiвчино, я тебе й випередив, хоч я й старiший за тебе! - промовив Дашкович.
Дiвчина почервонiла, як макiвка, затулилась рукавом i не знала, де дiтись.
- Це наша дочка Настя! Чого це ти так опiзнилась? - промовила Топилчиха.
- Оце! Побалакала трохи з дiвчатами. Хiба не можна постоять та поговорити! - смiливо промовила Настя i скоса, й гарно, й лукаво зиркнула очима на Дашковича.
Її чудовий голос так i задзвенiв по всiй хатi, а вид так i пашiв червоним соромливим вогнем, хоч у хатi було вже не дуже видко. Вона прожогом вискочила у двiр i заспiвала веселої пiснi.
- Як виросла ваша дочка! Я б зроду-звiку не впiзнав її! - сказав Дашкович, пригадуючи, яка була Настя мiзерна, та занидiла, та миршава, як була маленькою дiвчинкою.
Вже сутенiло надворi, як Дашкович вертавсь до батька. Топилка з жiнкою випровадили його за ворота та все дуже дякували, що вiн не погордував ними, простими людьми, й не забув давнiх своїх сусiд. Дашкович не мiг надивуваться, якi були добрi, ласкавi тi простi люди, котрi з дорогою душею були радi вiтать свого гостя.
Дашкович увiйшов у батькiвський двiр i побачив довгий рядок косарiв, що вечеряли пiд хатою й весело балакали то про се, то про те. Старий батько сидiв у ганку i перемовлявся словами з косарями, дожидаючи сина. Швидко потiм наймичка винесла на ганок столик i подала вечерю. Вечiр був такий теплий та тихий, що їм обом не хотiлось йти в покої вечерять. Косарi все балакали та їли похапцем з таким смаком, якого Дашкович давно не зазнав. Повечерявши, косарi перехрестились до церкви, подякували за вечерю, позабирали коси й пiшли гуртом з двора.
Дашкович довго ще сидiв на ганку, вже як старий втомлений батько пiшов спочивать. Вже поночiло. Над Сегединцями послалася нiч, темна, тиха й зоряна. На селi вже затих гомiн i шум, тiльки дiвчата й хлопцi не втихали навiть пiсля важкої польової роботи та все спiвали на вулицi. Скрiзь на селi спiвало заразом кiлька вулиць. Парубочi голоси обзивались пiснею десь далеко за ставком та все наближались до того мiсця, звiдкiль лилися свiжi дiвоцькi голоси десь

читати