Завантажити

самого ставка. Чудове зелене бадилля на городах брало в себе очi, аж лиснiло пiд косим червоним промiнням сонця. Дашкович пiшов через левади на довгу косу, що клином вганялась далеко в ставок. Уся коса була вкрита садками, а понад водою - густими вербами. Пiд тими вербами не було очерету нi комишу. Вода була чиста. Пiскувате дно свiтилось i жовтiло. Те мiсце було дуже добре для купання. Дiвчата з вiдрами бiгли в берег по воду i спiвали пiсень, перебiгаючи Дашковичевi дорогу.
- Добривечiр, дiвчино! Що ти несеш? - спитав Дашкович, жартуючи, в однiєї чорнявої дiвчини.
- Доброго здоров'я! - тихо обiзвалась дiвчина, i її лице так i спахнуло соромливим полум'ям. Вона пiшла далi й слова не промовила.

- А ти, дiвчино, що несеш? - спитав вiн у другої, ще кращої дiвчини з довгою чорною косою й карими очима; I вона йшла з вiдрами на коромислi.
- А хiба не бачите! Моркву! - сказала смiливо дiвчина i неначе срiбло посипалось й задзвенiло об кришталь, так задзвенiв її чудовий голос.
- А де ж ти набрала тiєї моркви?

- В криницi нарвала! - сказала дiвчина й засмiялась так, неначе соловейко защебетав. Вона одступила, може, на два ступенi й почала веселої пiснi таким голосом, якого мають перворяднi опернi артистки. Дашкович став i слухав та слухав, доки дiвчина не зайшла за верби, а її голос все лився та дзвенiв, аж одляски йшли по садках. Його потягло слiдком за тим голосом: така була в йому чаруюча сила, така була чудова та лiсня! Вiн пiшов попiд вишнями, лоза вербами i побачив, як через рiдкi гiлки вишника зачорнiла розкiшна коса, зачервонiло добре намисто на шиї. Дашкович впiзнав чорнобриву смiливу дiвчину. Вона замовкла, стояла з вiдрами й тихо розмовляла з парубком. Парубок був молодий i гарний. Дашкович бачив тiльки його чернi рiзкi брови, що дуже виразно чорнiли на лицi серед зеленою листя. Дiвчина стояла й голову схклила, а правою рукою все нащось перебирала на шиї разки намиста, її щоки нiби палали вогнем, i вона все спускала очi додолу. Вечiрнє сонце обливало тихим свiтом молоду щасливу пару, що балакала про кохання. Лице в дiвчини червонiло проти сонця, як пiвонiя, а парубок все шось говорив тихим голосом та не зводив очей з її лиця. Прив'яле серце в Дашкрвича якось радiсно заворушилось; вiн милувався тiєю парою, тими пахощами сiльського кохання, що нагадували йому пахощi зеленого степу i степових квiток. Вiн легко зiтхнув i пiшов до ставка, перескочивши через перелаз. На самому кiнцi коси, що нiби плавала на ставу з хатами й садочками, вiн скупався. Погожа вода була чиста й здорова. В водi на днi бiлiв пiсочок. Над його головою висiло зелене гiлля верб i кидало тiнь на воду. Свiжий i веселий, набравшись жизностi й свiжостi з самого джерела й глибини натури, Дашкович вертався назад, а перед його очима все манячила щаслива рум'яна дiвчина й чорнобривий парубок.

От iде вiн проз одну хату. Коли чує вiн, аж в тiй хатi щось дуже кричить. То був крик жiночий. Молодиця кричала так страшно, наче її катували. Дашкович дуже злякавсь. Його взяв жаль, i вiн увiйшов у ту хату.

Серед хати стояв здоровий, таки знайомий йому чоловiк, Остап Дубовiй, i бив налигачем свою жiнку. Жiнка верещала, кляла його й тiльки щулилась у кутку та оборонялась голими руками. На руках було видко синi й червонi попруги од вiрьовки, її очiпок валявся на землi, коса розсипалась по плечах. Вона гвалтувала не своїм голосом, а чоловiк бив її, по чому тiльки влучав. Вона лаялась i штапувала поганими словами. Чималi дiти юрбою збилися в другому кутку аж на полу, вищали й голосили. Чоловiк, як звiр, махнув налигачем по дiтях, тупнув на їх обома ногами й кляв, щоб їх живцем земля поглинула. Жiнка кинулась боронить дiтей, вхопила чоловiка ззаду за чуприну обома руками.

Дашкович почав вговорювать Дубовiя, а розлютований чоловiк почав його лаять: "Не микайся, пане, не в своє дiло! А то я й тобi дам такої ж прочуханки! Я не подивлюсь тобi в зуби!" I професор побачив, що лучче швиденько втекти з хати. Вийшовши надвiр, вiн бачив, як жiнка й дiти, вигадавши собi час, прожогом кинулись з хати й поховались по бур'янах, як курчата ховаються од шулiки.
Вже Дашкович минув Дубовiйову хату, перейшов через два садки, через двi левади, а та страшна картина не сходила з його думки. Йому так схотiлося ще раз подивиться на щасливу пару, що стояла пiд вербою, намилуваться щастям кохання молодої дiвчини i хоч трохи зiгнать з душi смуток.

Тiльки що вiн став пiд тiєю самою вербою i вгледiв ту саму дiвчину з парубком, коли дивиться, аж там стоїть якийсь ще другий парубок та все поглядає на молоду дiвчину й молодого хлопця. Той парубок все крутив свiй довгий вус та все дивився злими блискучими очима на дiвчину. Його синя спiдня губа одвисла й трусилась, а лице було смутне й зле. А молода дiвчина все перебирала разки намиста, все спускала очi додолу та стиха промовляла до чорнявого хлопця; чорнявий хлопець поклав на її плече руку й не зводив очей з її червоного лиця. Дашкович побачив, що вiн тут зовсiм зайвий, втямив, до чого воно

читати