Завантажити

але я! Нащо вже менi судилась така доля?
- Ти жартуєш i мене не розумiєш. Я навiть i не гадав про такi нiкчемнi речi. Я гадаю про вищий погляд на вищi iдеї. Я хочу виробить власний фiлософський свiтогляд.
- Так жiнки нашi вислизнуть з-пiд того високого погляду? - сказав Воздвиженський, смiючись. - Коли так, то шкода й заходу; ходiм лучче гулять та байдики бить.
- Тобi все жарти. Я хочу постерегти тi iдеї, якi колись виявляться в нашому плем'ї i в твоєму великоруському, коли вже вашi давнi царi встигли збудувать мiцне царство, - i переднiше в українському плем'ї, а потiм iдеї миру слов'янського... Яка-то фiлософiя засвiтить на берегах Неви, Москви, Дунаю i на берегах Днiпра й Чорного моря?
- Ой-ой-ой! Нащо ж тобi вже тi слов'яни? Чуднi ви люди вдалися! Тут, голубчику, руськi солдати iстинно тi фiлософи! Тут москалики бiльше вартi, нiж всi вашi фiлософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мiльйоном списiв сидiть нишком та хлiб жувать! А прийде час, то ми тих нiмчикiв пхиць у Атлантиду! А слов'яни... Ет! та що й казать! З їх в три днi можна поробить таких фiлософiв, як i я, як i ти! Коли тебе мордують такi iдеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то краще зробиш!
Дашкович смiявсь, що Воздвиженський так химерно розв'язав його питання, котрi так довго турбували його душу.
- От такого фiлософа, як ти, я не знаходив ще нi в якiй книжцi!
- I якi то iдеї колись вилинуть з голов твоїх черкасцiв? - смiявся Воздвиженський.

- А може, й вилинуть. От подивись, якi чудовi пiснi українського народу позаписуванi оце недавно! От прочитай, коли їй зугарний! Яка висока поезiя!
Воздвиженський взяв у руки збiрник українських пiсень i почав читати голосно, дуже чудно й смiшно перевертаючи слова на руський лад. його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в лiтературi дуже й дуже не подобалось! Вiн читав далi, i його брала злiсть.

- I пишуть же чортзна-що! I записують те, що треба б зовсiм скасувать, вигубити з корiнням i насiнням, - промовив Воздвиженський.

Його широке й плисковате лице почервонiло. Вiн схопився з мiсця, налапав цiлу коробочку сiрничкiв, тернув цiлою коробочкою об дверцi груби, другою рукою ухопив збiрник i вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши її листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум'ям. Дашкович не стерпiв, одняв од його книжку.
- Що це з тобою сталося?! - крикнув вiн.

- Повикидай собi, брате, оцi iдеї з голови! Дашкович не сердивсь i тiльки смiявсь: вiн знав Воз-движенського як профана, як людину, зовсiм не поважаючу науки й принципiв.
- Потривай же! Розкажу я твоїй жiнцi, що ти тут робиш якiсь чари, що ти хочеш спротивиться самому богу!
При тих словах Воздвиженський вийшов з кабiнету i встрiв Степаниду.
- Степанидо Сидорiвно! Чи ви пак знаєте, що там дiється в тому кабiнетi? - сказав їй на вухо Воздвиженський.

- А що? - спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очi.
- Та то ваш чоловiк в себе, в кабiнетi, мабуть, робить якiсь чари. Таке, таке оце менi плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на свiтi, й того нiколи не було. Перехрестiть лиш йому лоба та повезiть його в лавру та в пещери.
Воздвиженський мерщiй вибiг з покоїв, а Степанида прожогом побiгла в кабiнет до Дашковича.
- Василю Петровичу! Що тут у тебе дiється? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?
- Адже бачиш! Читаю.
- А це що? - промовила вона, кинувшись до обсмаленої книжки.
- Книжка! хiба не бачиш?
- А чого ж вона обсмалена?
- А тим, що Степан Iванович обсмалив її, жартуючи.

- Щось воно та не так... Чого ж це в тебе в горницi тхне смалятиною?
- Бо навiжений Воздвиженський смалив книжку.

- Та нащо ж ви тут її смалили?
- Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! - сказав Дашкович, аби одчепиться од неї.
- Гляди лишень! Чи це в тебе в кабiнетi й образа нема? - сказала Степанида, оглядаючи стiни.
- Нема, бо ти не почепила.
- Бо ти не сказав! Мабуть, тобi не дуже його й треба. Василю! ти з великого розуму та в голову заходиш! Тi фiлософськi книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти богу? Скажи менi по правдi, ти хочеш запагубить себе, чи що?
- Молюсь, а тобi навiщо? Тебе я не запагублю ж!

- Та я так собi спитала... Завтра я поїду в лавру в пещери; їдь i ти зо мною, прошу тебе!
- Їдь сама! Чого я поїду. Хiба на Подолi нема церков та чудовної iкони?
- Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокiйна, доки не побачу, що ти молишся богу.
- То ходiм завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться.
I на другий день Дашкович мусив проводить її на ранню службу в Братствi, де була повнiсiнька церква прочан з сiл. Вiн приклався до чудовної iкони i тим заспокоїв свою жiнку. Вона на свої очi бачила, як фiлософ хрестивсь, моливсь, цiлував чудовну iкону богородицi.
- Це тобi наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? - казав Дашкович. - А сказать по правдi, сам Воздвиженський навряд чи вiрує в бога, хоч колись i моливсь

читати